4.1

Вони виїхали за місто. Краєвиди змінилися. Замість вулиць і будинків по обидва боки траси розкинулися поля. Десь далеко, майже на горизонті, валялися рудуваті гори. Лідії здалося, що то лежать шматки гіркого шоколаду, припорошені пудрою. Величезні білі хмари нагадували згустки вершкового крему. Від синяви неба різало в очах. Змінилися і запахи. Крізь відчинені вікна в салон трохи задувало їдким розпеченим асфальтом. Але до нього домішувалися аромати польових квітів і трав. Майже як вдома. Якби не вивіски італійською, можна було б подумати, що вони їдуть десь українським півднем до Чорного моря.

З головної траси з’їхали вбік. Тепер по обидві сторони дороги росли дерева. Знов майже як вдома.

— Ця дорога на Сан-Марино. — Саша кивнув головою, показуючи вбік на силует міста, яке повільно віддалялося. — Була там?

— Еа, — Лідія не хотіла, щоб він відривав її з цього приємного трансу.

— А де була, крім Ріміні?

— Та ніде, — щоб випередити його «падкання», швидко продовжила. — Тітка має відпустку взяти, тоді й поїздимо кудись. Може в Рим.

— Не раджу. Хіба якщо любиш натовпи туристів і високі ціни. А в Сан Марино можна з’їздити. Близько, є на що подивитися.

— А зараз ми куди їдемо?

— Я так бачу, ти сюрпризів не любиш.

— Я надаю перевагу запланованим і гарно організованим веселощам.

— Ну, я можу трохи відслонити завісу, якщо скажеш, чого тебе називають Лілу?

— О ні! Ні за які цукерки! Ти ж будеш реготати і приколюватися ще років сто.

— Якщо не за цукерки, то за морозиво скажеш?

Не чекаючи відповіді, Саша звернув до заправки, до якої притулилося маленьке придорожнє кафе. Взагалі то охолодитися було б дуже до речі. Сонце почало шкварити і Лідія відчувала себе вугликом на пательні. В раритетному авто, яке доречніше було б назвати без п’яти хвилин розвалюхою, не працював кондиціонер. Морозиво — саме те, що зробить цей день приємнішим.

Лідія сіла за дерев’яний столик під великою білою парасолькою. Світле полотно відбивало сонячне проміння, як професійний тенісист круглий м’ячик. Скупі пориви вітерцю не давали розтектися по облізлих дошках прямо тут і зараз. На щастя, чекати довго не довелося. Саша приніс воду і дві великих пластикових склянки. Зважаючи на конденсат, який відразу вкрив стінки пляшки, вийняв її з холодильника. От і гарненько. Хлопець поставив дві паперові креманки і поклав запаковані дерев’яні ложки.

Лідія розкрила свій стаканчик. Зверху на білому морозиві красувалося три великих свіжих полуниці. Дівчина думала, куди б то їх відгорнути: чи на край, чи відставити на салфетку.

— О, вони полуницю поклали? Дай заберу. — Саша забрав ложкою ягоди і кинув у свою креманку.

— Звідки ти знаєш, що я її не їм? — Лідії на мить здалося, що він читає її думки, і від того неприємно засмоктало під ложечкою.

— Нізвідки. Звичка. Багато моїх друзів мають на неї алергію. То я по інерції.

Він говорив швидко, обертаючи стільця, щоб вмоститися на ньому, наче ковбой. Лідія може й не вкривалася б червоними плямами від одненької ягідки, якби в дитинстві не виїла цілу грядку полуниці. Бабу мало інфаркт не вхопив. Аж до лікарні дитину возили, капали. З того часу дівчині до «ліґуміни» було зась. Хоч брати тишком раділи. Їм діставалося більше!

— То чого ти Лілу? — Саша знов дивився змовницьки-грайливо.

— Ти таки не відчепишся, правда? — зітхнула дівчина.

— Навіть не сподівайся. — він кинув до рота відразу дві червоні ягоди і приємно замугикав.

— Ну добре. Зважаючи на те, що ти мене взяв у подорож — і сподіваюся повернеш додому, — вона знов тицьнула на нього пальцем Містера Біна, — то на тобі винагороду. Я могла би попросити не сміятися, але я не настільки наївна.

Лідія полізла в сумку за телефоном. Поклацала пальцем в екран, відкриваючи потрібне фото. Простягнула Саші. Він кілька секунд витріщався на монітор, а тоді зайшовся реготом. Лідія втягнула голову в плечі. З сусідніх столиків на них дивилися люди. Проте дівчина не побачила в тих поглядах звичного для наших широт осуду за порушення тишини. Люди й собі посміхалися.

— О боже, Лідіє Литвин! Що то за морквина на мене дивиться?

— Що ти розумієш, — дівчина скрутила смішну гримасу. — То був перший курс. Період бунтарства і експериментів.

— Не занадто пізно він в тебе настав?

— Ну, плани були почати бунтувати швидше, але треба було до вступу готуватися, довге волосся тримала на випускний, для зачіски. А на наступний день після гулянки врубала каре мало не по вуха і пофарбувалася в найяскравіший колір, який був у лінійці «Палету». Взагалі то мав бути червоний відтінок, але вийшов, як їдкий помаранчевий фломастер.

— А батьки що?

— А що батьки? Трохи були в шоці. Але тато сказав, що волосся не вуха, відросте колись. А Женька з першого навчального дня охрестила мене Лілу Далас. Бо я їй нагадувала героїню «П’ятого елемента». До нині причепилася кличка.

— О боже! Точно! Лілу Далас. Пультипаспорт, — Саша спародіював репліку Міли Йовович і показав жестом уявне міжгалактичне посвідчення особи.

Лідія розуміла, що мінімум кілька днів чутиме підколки в свою сторону. Та що вже зробиш. Раніше почне реготати, раніше й набридне. Вони доїли морозиво, запили майже крижаною водою і знов сіли в раритетну духовку. Дяка богу, Саша сказав, що їхати лишилося недовго.

Дорога вихилялася з боку в бік, і Лідія усвідомила, що ніколи б не змогла вернутися в Ріміні сама. Але чи то хвилюватися набридло, чи її геть розслабила приємна музика в салоні і неймовірні краєвиди, бо вона просто насолоджувалася, намагаючись запам’ятати все до дрібниць. От вони в’їхали в невеличке містечко. Точніше навіть сказати село. Нетуристичне і не «вичесане» для важливих гостей, тому й цікаве. Зі своїми недоліками, які додають шарму.

Лідія роздивилася кілька старих ще кам’яних споруд з черепицею. Трохи далі новіші будинки, правда, з полупленими боками і куценькими балконами. Помітила крамницю з великими вікнами і товаром, який розклали просто біля входу. Коробки, пакунки, палети з водою. Коло магазину неспішно проходжали місцеві в шортах, капелюхах і сонцезахисних окулярах. Мабуть, чоловіча мода однакова всюди — аби було зручно.