Розділ IV Час розплати

HAEVN —  Promise 

Лідії треба було поїхати аж в Італію, щоб зрозуміти, як сильно вона любить Україну. Від повної туги за домом рятували домашні страви, дівчачі посиденьки з тітчиними подругами і… базар. Їй подобалося ходити на невеличкий продуктовий ринок, де отоварювалися місцеві. Туристи сюди забрідали рідко, особливо ті, які жили в готелях.

Перед вихідними Лідія вирішила пройтися рядами між викладками овочів, фруктів, куп сирних голів, в’ялених ковбас, пляшок з оліями, соусами і гірками ароматних спецій. Якщо відкинути, що продавці закликали куштувати і купувати італійською, а не українською, то здавалося, що вона потрапила додому. Ходить з мамою ярмарком, який влаштовували у місті перед кожним великим святом.

Лідія крутила в руках хрустку зелену селеру. Ціна тішила, проте треба було придумати, як її цікаво приготувати. А то помре ця зелень на нижній полиці холодильника, як і капустина, куплена кілька тижнів тому. Продавець припрохав скуштувати оливки, які плавали у великій металевій банці. Італійцям і слів не треба — достатньо жестів і посмішки. Дівчина захитала головою, намагаючись згадати, як то правильно відмовитися.

— Лідіє Литвин! Невже ти упустиш нагоду побалувати себе вітамінами і антиоксидантами?

«Боже, знов він! Переслідує мене, чи що?»: впізнала дзвінкий Сашин голос. Вона обернулася, вдаючи, ще не здивувалася його появі.

— Не люблю оливки, — знизала плечима.

— Що?— Саша скрутив дивний вираз обличчя. Оту одну з його пик, коли не знаєш, чи то він серйозно зараз дістане інфаркту, чи переграє, як посередній актор. — Як можна не плекати щирої любові до оливок?

— Ну, я не те, щоб їх не люблю. — чогось виправдовувалася Лідія. — Просто ставлюся до них байдуже. Що вони є, що їх немає!

Ні, здається, не переграє. Обличчя витягнулося, очі округлилися. Невже його так легко вразити?

— Я так розумію, в тебе немає планів на вихідні?

— Та… м… ніби ні. А що?

— Через хвилин тридцять я буду біля твого дому. Рекомендую взяти легенький багаж.

— Що? — Лідії скоріше хотілося сказати «what the fuck!», але завадило її гарне виховання. — Який багаж? Ти про що?

— Буду прививати тобі любов до оливок! — Саша вже рушив, обернувся через плече, додавши. — Я відпрошу тебе в тітки!

Лідія так і стояла посеред базару, як притрушена, поки загорілий літній італієць за прилавком все ще намагався продати їй оливки. «Хай би вони всі пропали»: сердилася дівчина, вкотре відмовляючись. Взяла селеру, приговорену на смерть в нетрях тітчиного холодильника. Поки йшла додому, в ній наростало роздратування, змішане зі злістю. Що Саша собі таке уявив? Чого вона має з ним їхати? І взагалі, вона не звикла отак спонтанно кудись вириватися. Вони з Вадимом завжди ретельно планували кожну з поїздок. Тим більше, вона не так добре знає Сашу… Зрештою, може відмовитися.

Лідія розпаковувала покупки, коли забулькав її Скайп. Женька! Ура, ще одна ниточка ностальгії з дому.

— Здоров, Лідусько! — здавалося, що то розчервоніла, загоріла і сповнена життям Женя відривалася в Італії. — Розказуй, що в тебе новенького!

Лідія в кількох реченнях описала зустріч із Сашею і його незрозуміле запрошення хтозна куди.

— О, це той імпозантний Алессандро, якому ти врятувала песика?

— Він самий, — скривилася Лідія.

— Ну ти й фартова, Лілу. От і маєш, новий кавалер намалювався. Давай, не тупи, як ти вмієш, трохи відтягнися з ним.

— Та ніякий він не кавалер. Так, просто знайомий, — відмахнулася Лідія. — Ще й нахабний трохи. Придумав собі, що я маю по першому його клацанню пальцями стрибати козликом!

— Дай вгадаю. Вадим так не робив! — зіграла на випередження Женя. — Лілу, не можна всіх чоловіків на світі притуляти до Вадимових лекал. Такого, як він, вже не буде. Але то не значить, що інші будуть гіршими.

— І коли ти встигла стати такою розумною! — показала Лідія язика в екран ноута.

— Відколи вродилася. Чекай. — Женя подивилася поверх монітора. — Ні! Ще раз кажу ні, Давиде! Якщо вихователька на тебе не дивиться, це не значить, що вона тебе не бачить!

Женя зробила смішний жест: приставила вказівний і середній палець собі до очей, а потім перевела їх на якогось шкодника.

— В тебе, бачу, весело, — гірко всміхнулася Лідія.

— Ті малі фашисти кого хочеш пережують і виплюнуть. Тільки я такий горішок, до якого зуби зламаєш, — підморгнула вона.

Лідію пересмикнуло від одної думки про цю роботу. Їй подобалося викладати англійську, вчити інших, але вибішувала потреба виховувати чужих дітей. От Женя — справжній педагог. Коло неї гуртуються, її слухаються і чують. Женьці навіть голос не треба підвищувати, щоб діти виконували її вказівки. Якби все склалося, як планувала Лідія, зараз і вона також була би вихователькою в літньому таборі з вивченням англійської мови, куди позапихали своїх розпещених чад багаті батьки. Чи витримала б, інше питання.

— Кинь мені посилання на Сашині соцмережі, — вернулася до цікавішої розмови Женя.

— Та я його й не шукала. І в друзі не додавалася. Лише номер телефону маю. Нащо воно мені?

— Сказилася? — аж пискнула Женька. — Ти ще не прошерстила інфу про хлопця, який підкочує до тебе яйка?

— Нічого він не підкочує, — закотила очі Лідія.

— Та ну, — Женя зробила такий вираз обличчя, ніби слухала, як дитина розказує, що її тато працює шпигуном. — Гуляє з тобою, пригощає, от — кудись везе.

— Та то просто по-дружньому, а може й з нудьги.

— Лілу, не гальмуй, снікерсуй, — Женька повторила слова в’їдливої реклами. — Ти чисто відбилася від рук. Ще гіршою домосідкою стала, ніж зробилася в Україні. То ж, бляха, Італія! Коли ти ще зможеш кудись вирватися?! Ти давай той во не отой во, бо сама приїду і перехоплю Сашу! І поїду з ним на гульки, а ти так і будеш скніти вдома.

— Так, твоя правда. Я не ціную і не використовую те, що маю, — Лідія посміхнулася від такої «страшної» погрози і мусила визнати, що подруга таки права на всі сто.