3.1

Michael Bolton — A love so beautiful

Батьки приїхали пізно ввечері. На дорогу впало велике дерево і два рейси відмінили, поки дорожня служба прибрала стовбур. Мама випитувала все про Вадима. Не могла нахвалитися, що в наш час ще є такі джентльмени.

— Рукастий хлопець — то файно, — лаконічно схвалив потенційного кавалера тато і пішов дивитися бокс.

Лідія пишалася його роботою, ніби то сама поставила те вікно. Щось в той день змінилося в ній. Вадим став надійним островом, до якого можна було пристати в хвилини небезпеки. Цілий день про нього думала. Все ще бачила його скупу посмішку, впевнені рухи, сильні руки.

А ввечері написала йому СМС: «Ще раз дякую. Ти мене дуже виручив. За мною боржок».

Відповідь прийшла за хвилину: «Ще раз прошу. Не парся, все ок!»

— Отакої! Ні тобі флірту, ні якихось натяків на подальший розвиток стосунків. Мені що, ще щось зламати треба, щоб він приїхав? — буркнула Лідія перед тим, як лягти в ліжко.

Цілу ніч їй снилися дивні сни. А на ранок встала замріяна, ніби от-от станеться щось грандіозне.

— Боже, ти вмієш знайти пригоди на свою дупу, навіть з хати не виходячи, — сміялася Женька, коли Лідія вивалила історію про вікно і Вадима.

— Знаєш, то було якось так буденно, нічого й близько коло романтики не стояло. А мені так стало приємно, аж млосно. Прикинь, він відразу згадав, як мене звати.

— Ну, Лілу, якщо в хлопця гарна пам’ять на імена, це не значить, що він пам’ятає лише твоє. — Женька завжди рубала в лоб те, що думала. Ніяких спрощувань і згладжувань. — Не зачаровуйся хлопцем, поки не вивчила його краще.

— Може й так… О боже! — спохватилася вона.

— Що таке?

— А якщо в нього взагалі є дівчина? — в серці щось стиснулося.

— Та ну, — відмахнулася Женя. — Що за хлопець в стосунках мчить на допомогу до людини, яку бачив один раз в житті? Тим більше безкоштовно.

— Думаєш? А якщо…

— Слухай, запроси його кудись.

— Я такого ніколи раніше не робила, — Лідія була традиційних поглядів. Не звикла робити перший крок.

— Ну то ламай стереотипи. І так точно будеш знати, чи є в нього хтось і на що він взагалі налаштований.

— І що йому казати?

— Нічого не кажи. Напиши. Запроси на піцу. Погуляєте.

— Може й так. Якраз стипендія прийшла.

— Фартова ти, Лілу, з якого боку не подивися, — в словах подруги не було навіть найменшої нотки заздрості. — Де не станеш — там новий кавалер намалюється!

Звичайно, в порівнянні з Женею вона здавалася фартовою. Одна дитина з гарним приданим у вигляді квартири і великою родиною, яка завжди прийде на виручку. То Женька приїхала з малого села. Жила в гуртожитку, голови від книжок не відривала. Не заради червоного диплома. Просто так виходила підвищена стипендія, якої вистачало рівно на місяць більш ніж скромного життя. Батькам було легше годувати ще двох молодших дітей. Женька брала на літо всі можливі підробітки і ніколи не скаржилася. Розрулювала життєві проблеми, як Чак Норріс розкидав негідників у кіно.

— Та ну тебе. Йдемо щось шукати для тих дипломних, поки всіх книжок не розхапали, — Лідія раділа, що доля звела її з Женею. Знала, їхня дружба продовжиться і поза інститутом.

Дівчата пішли в читальний зал, все ще пошепки обговорюючи, як то правильно запросити Вадима на побачення. Лідії здавалося, що вона стоїть на порозі чогось нового і фантастично прекрасного. Життя складається так, як їй хотілося. І було б добре не налажати.

Сто раз подумавши, зваживши «за» і «проти», вона таки написала: «Привіт. Які плани на завтра? Запрошую на піцу».

— Не занадто просто? — смикала Женьку за рукав.

— Боже, ти ж не оду складаєш, а повідомлення. Дай сюди! — вона тицьнула на кнопку «відправити», і так само, як і Лідія, втупилася в екран.

Телефон бринькнув, від чого працівниця читального залу вкотре шикнула на дівчат. Чорний монітор засвітився, показавши лаконічне: «Буду в місті в п’ятницю. Наберу тебе».

Цілий тиждень Лідія ходила, як заворожена. Щовечора перебирала наряди в шафі. Кортіло вдягнути щось особливе, але не хотілося показувати, що вона готувалася до побачення. Правда, було ще дещо. Щоранку і щовечора вони списувалися з Вадимом. Прості есемески, але дівчина їх перечитувала з десяток разів.

В п’ятницю від самого ранку в неї завмирало серце. Хлопець домовився про зустріч після обіду. Лідія попросила Женьку провести її до місця рандеву. Так і мандражити буде менше, і подруга зможе оцінити кавалера сама.

Кажуть, є такий дівчачий феномен: як тільки починаєш зустрічатися з хлопцем — відразу стаєш достобіса привабливою для інших холостяків. Хоч вони ще офіційно з Вадимом парою не були, але Лідія не перший день ловила на собі зацікавлені погляди. Вона бігла на побачення. І от, коли до Вадима лишалося якихось кілька кроків, їх з Женькою тормознули двоє мамкиних мачо. Лідія бачила, що вони зачіпали інших дівчат, які проходили повз. Ті хихотіли, навіть ставали до балачки. 

— Дівчино, дівчино! Ви дещо загубили, — Лідія стрепенулася від такого звернення.

— Що? — вона автоматично обернулася.

— Ви загубили свою посмішку! — урочисто оголосив юний пікапер, показуючи рукою кудись на асфальт.

Лідія виразно на нього глянула. Обличчя не видавало емоцій. Голосно і чітко відповіла:

— То не моя!

Женька зігнулася вдвоє від реготу. Мачо зніяковіли і старалися врятувати своє хитке положення.

— Такі гарні дівчата точно не мають ходити самі, — ніяково бурмотів інший хлопець.

— Чекай, звідки я тебе знаю? — Женька нарешті перестала сміятися і приперла поглядом балакучого малого.

— Та нє… я не… — з несподіванки позадкував той, хоч очі вперто залазили в виріз Женьчиної кофти, яка ледь стримувала пишний бюст.

— Точно! Ти ж мій майбутній колишній!

Тепер вже сміялася Лідія. Що відповідали кавалери, дівчата не слухали. З реготом побігли далі. Всі органи чуття Лідки були спрямовані на Вадима. Он він стоїть у чорних джинсах, сірій кофті, чорній куртці з піднятим коміром. Зухвало спирається плечем на стіну. І посміхається. Не так стримано, як завжди. З ноткою захоплення, лукавства і отого особливого інтересу, коли чоловік стає зацікавленим у жінці.