III Закохана у фантом

KAZKA x ALEKSEEV — Поруч

Кажуть, ми ніколи не дізнаємося, яка ж насправді реальність, бо кожна людина сприймає зовнішній світ по-своєму. Мозок грає з нами в свої жарти: жонглює фактами, відчуттями, спогадами, інтерпретуючи інформацію, як сам того захоче. І часом це брехливе падло змушує любити фантом, людину, якої ніколи й не існувало. Бо мозок пам’ятає лише те, що хоче пам’ятати. Показує те, що хоче показати.

Лідія не раз чула від подруг, що надто ідеалізує Вадима. Але ж вони не дивилися на нього її очима. Так, вона розуміла, що може він і не такий бездоганний. Але ідеальний саме для неї. Був таким… Лідія пам’ятала їхню першу зустріч, ніби то було кіно, яке вона подивилася сотню разів.

Тих кілька днів вона не відривала голови від звітів про шкільну практику. Добре би все підготувати, щоб мати час виправити, якщо кураторка (а вона дама вимоглива) знайде, до чого доколупатися. А там далі треба братися за дипломну. Від думки про найважливіший етап навчання стиснувся шлунок. Ще й слова не написано, тільки тему узгодила. І на тому «спасибі».

За цей час вона стала смикана і дратівлива. Певно того батьки чкурнули в село і сиділи там довше звичного. Що ж, вони в неї все розуміють без слів: краще зайвий раз не потрапляти під гарячу руку знервованої студентки. Поки в голові крутилися думки про важливе і не дуже, Лідія дописала останнє речення у звіті. От тепер можна з чистим серцем зробити велетенську чашку чаю, залізти під плед і дивитися фільм. Вона розпрямила спину. Покрутилася на всі боки, поки десь у хребті добре не хрупнуло.

Глянула на покривало. Купа дрібного сміття: крихти від печива, кусочки паперу від стирачки. Відклала книжки і зошити, згорнула плед і понесла на балкон. Відчинила вікно. На другому поверсі галасували хлопці. Певно, в сусіда теж батьки поїхали за місто. Лідія завжди була уважною, але досі не могла зрозуміти, як не помітила, що в складках покривала замотався пульт від телевізора. Тільки вона добре тріпнула, як почула виразне гепання. На прибудову першого поверху впало щось чорне і прямокутне.

— Бляха ти ж з мухою! — крикнула сама до себе.

Пульт хляпнув кнопками догори, немов насміхався з неї. Ніби то й не страшна біда, але як же невчасно! Тепер треба буде постійно вставати, щоб переключати канали, тікаючи від реклами, а завтра пертися за новим на базар. Тато без пульта не виживе!

— То ти, сусідко, що буяниш?

Лідія побачила кілька чоловічих голів, які заглядали на неї з другого поверху. Славко і кілька його друзів перехилилися через бетонне перило незаскленого балкону. Дівчина відчула різкий запах цигарок. Певне, вийшли на перекур. Може й випивають. Аби й собі не випали з балкону до дідькової матері. Вона хотіла зачинити вікно, щоб не слухати підколів і невиразних спроб загравання, поки не побачила нове обличчя. Хлопець перехилився найбільше, щоб глянути на незграбу з третього поверху.

— Виходь на вулицю, я дістану! — чорний чуб зник швидше, ніж Лідія встигла роздивитися незнайомця.

Вона ще з хвилину постояла — вагалася. А може то якийсь прикол чи насмішка. Але куди тільки не заводила людей цікавість. Поки зійшла з третього поверху, на вулиці вже стояла компанія на чолі зі Славком. У вікнах квартири з першого поверху не світилося. Навіть якби хтось був вдома, нічим не допоміг би. Лідія дивилася, як незнайомий хлопець вхопився за стічну трубу, тоді за вперся ногами на стіну, відтиснувся і спритно видряпався на прибудову. Ну просто Спайдермен українських широт.

— Тут ще кілька запальничок. Ніхто не губив?

Дівчина не прислухалася, про що віджартовувалися хлопці. Дивилася, як незнайомець так само проворно злазить з прибудови.

— Тримай, — простягнув неушкоджений пульт. — Мене Вадим звати.

— Лідія.

В ту мить її серце не стиснулося і пульс не забився частіше. Навіть дихання залишилося рівним. Геть нічого, про що пишуть в любовних романах. Лише від його голосу тілом пройшла легка хвиля. Такого приємного тембру вона не чула, мабуть, ніколи. Лідія гарно співала. Часто виступала в школі і універі, але навіть в ансамблі не було хлопців з таким, як то часто кажуть, оксамитовим голосом.

— Давай, сусідко, до нас на «поляну» заходь, — захмелілий Славко либився на всі тридцять два зуби. Вони й не дружили особливо. Так, віталися, коли пересікалися в дворі чи на сходах.

— Ні, дякую. Треба вчитися, — буркнула дівчина.

— Та чого, від науки коні дохнуть, — ляпнув невисокий хлопець в білосніжному худі.

— Придурку, то від роботи дохнуть, — виправляв його веселенький дружбан.

Лідія не стала уточнювати хто там від чого дохне. Роздивлялася «героя дня». Трохи вищий за неї зростом, худорлявий, з темним волоссям і карими очима. Тонкі риси обличчя. Мінімум типової маскулінності, зате максимум потрібних дій.

— Дякую, — ледь посміхнулася.

— Прошу. Ти отак вибігла? Дверей часом не зачинила з ключем всередині?

Лідія на мить затерпнула. Дідько! Ключа ж таки не взяла.

— Якщо що, Вадим відчинить. Він в нас майстєр-ламайстєр, — далі підморгував хлопець в білому.

— Давай проведу і подивимося, — хлопець вдав, що не чув такої характеристики у свій бік.

Поки вони піднімалися сходами і перекидалися стандартними фразами, Лідія помітила, що Вадим тверезий. І запаху сигарет від нього не чути. Цікаво, що він робить у тій компанії? Славко відомий на весь мікрорайон періодичними вечірками. Що ж тут Вадим забув? На щастя, дверний замок не зачинився автоматично. Лідія не впустила нового знайомого далі порога, ще раз подякувала.

— На здоров’я. Ось, якщо колись треба буде — звертайся.

Хлопець витягнув з кишені візитку. Простенька. Папір дешевий. На одній стороні писало: «Ремонтні і столярні роботи. Вадим.» На іншій номер телефону. Він не натякав на більшу подяку, не напрошувався в гості. Обернувся і пішов. Лідія покрутила візитку в руках. Хто з молодих людей ними взагалі користується? Повісила під магнітиком на холодильник. Колись викине, як робитиме генеральне прибирання. А зараз треба втілювати заплановане: ставити чай і клацати пультом, поки пальці не затерпнуть.