2.1

Деякий час вони сиділи мовчки. Кожному було про що подумати. Саша все ще ворушив пальцями пісок, Карузо сопів, десь далеко галасувала молодь.

— Цікава вийшла метафора…

— Ммм? — лише мугикнув хлопець.

— «Сумувати за Еверестом» — скучати за тим, що в тебе могло би бути, але ти про це ніколи не дізнаєшся.  

— А який твій Еверест?

Лідія зітнула плечами. Звичайно, це її сім’я, яка так і не склалася. Їхні з Вадимом діти, які навряд чи тепер народяться… На щастя, бренькнув Сашин мобільний, врятувавши її від відповіді. Хлопець витягнув телефон з кишені, щоб прочитати повідомлення. Лідія краєм ока побачила знайоме фото на заставці.

— Чекай, це знімок Карузо?

— Ага, — він повернув до неї екран мобільного.

— Це ж те фото, яке я для оголошення зробила, — здивувалася вона.

— Вийшло просто фантастично. Як тобі взагалі вдалося, він же звивається, як вужик?

— Неправда, він гарний хлопчик.

Карузо ніби почув, розплющив очі і тихенько гавкнув. Дівчина погладила його по м’якому кожушкові. Така милота. Але краще не прив’язуватися. Відпустка мине швидко, аби не сумувати потім.

— І знімок гарний. В тебе талант. Не займалася професійною зйомкою?

— Та ні, — здивувалася Лідія. Навіть в думках не було, що вона може пов’язати кар’єру з фото.

— То чого ти приїхала в Італію?

— В гості, — насторожилася Лідія: чого він не вгамується?

— Хм… Точно?

— А що?

— Ні, нічого.

Саша лише скептично глянув на Лідію. Розумів, не все хоче розказувати. Та й не повинна.

— То яким було твоє дитинство без батьків? — Лідія все ще не могла переварити, як то можна все життя прожити без мами і тата.

— Ти не повіриш, але фантастичним.

— Правда? — з легкою недовірою спитала вона.

— Дід з бабусею були молодими, коли їхній син, тобто мій батько, розбився на машині. Багато хто сприймав їх за моїх батьків, ніби то я пізня дитина. Я мав багато свободи, але ніс відповідальність за неї.

— Наприклад?

— Ну, вимастив куртку в болоті. Не біда, ніхто сварити не буде. Але треба було почистити її самостійно. Привів друзів додому, а вони виїли вміст всього холодильника? Не проблема. Тільки прошу дуже приготувати вечерю. Десь приблизно так.

— Прикольно. В нас схоже було. Тільки дід з бабою навпаки — солому нам під дупку підстеляли, поки батьки давали наганяй за косяки.

Саша засміявся. Знов стало терпимо, навіть трохи затишно. Було у його сміху щось заспокоююче. Лідія ніби наближалася до себе старої, коли так само могла сміятися, і здавалося, що в житті все складеться так, як вона задумала.

— А ким твоя бабуся працювала? — дівчина подумала, що Саша нічого про неї не розказував.

— В Україні була вихователькою в садочку. А в США, коли ми там кілька років прожили, домогосподаркою. Часом підпрацьовуала нянею. Вставляла на місце клепки розпещеним американським дітям, — він знов ледь помітно посміхнувся.

— Працювати з дітьми непросто, — Лідія знала це з власного гіркого досвіду.

— То ти теж скуштувала того хліба? — підморгнув хлопець.

— Ага, тільки мало не вдавилася.

Робота з дітьми також Еверест, який не відбувся. Вона планувала вийти заміж за Вадима, була навіть готова переїхати в його маленьке місто, щоб працювати в школі. Молодих спеціалістів з англійської мови були раді бачити в кожному навчальному закладі. Але не так сталося, як гадалося. Після універу пішла викладати в приватний навчальний центр — навіть не школу, де психіку ламають і вчителям також. Але не витримала довше трьох місяців.

Вона списувала свій ступор та розрив із Вадимом. Думати тоді ні про що не могла. Просто застигла всередині, ніби наповнилася воском, який з кожним днем робився твердішим. А коли третій день підряд не осилила пояснити десятирічкам матеріал, зрозуміла — треба лишати роботу, поки саму не вигнали. Але може справа не лише в ділах сердечних? Лідія боялася признатися сама собі, що не годиться до педагогічної роботи.

Не йде воно їй. Що ж, нічого з того, що вона собі планувала, не відбулося. Нині Лідія стояла перед абсолютною невідомістю. Лишилося лише це літо в Італії, яке злетить, як білий пух кульбаби від подуву вітру. А що далі? Що їй робити далі? Ніхто не підкаже. І своїх планів більше нема. Так, борюкається за течією. Страшно, якщо все життя доведеться пливти в ріці життя без жодної мети.

— То чого не склалося?

— Мабуть, картинка, яку я намалювала собі в голові, не відповідала реальності. Діти не такі, як я думала. Та і я не така, як думала про себе.

«Свята правда, — майнуло в голові. — Хто ж знав, що я така розмазня!»

— А ти? Чим займаєшся? — Лідія вирішила, що її новий знайомий мало не досьє на неї склав, треба й про нього трохи розпитати.

— Ну, всім потроху. Зараз, як то кажуть, шукаю себе.

— А коли ти себе загубив? — підколола вона.

— Десь по приїзді в Італію. Після універу, точніше коли я його покинув, займався наповненням сайтів, трохи графічним дизайном, навіть програмуванням.

Лідія слухала. Від інформації про відрахування з універу очі в неї округлилися, як у лемура. Як то просто так можна було взяти і кинути навчання? Для їхньої родини то ж ганьба вищого рівня. Треба здохнути, але здобути того клятого диплома. Навіть якщо його ніхто не вийматиме з коробки роками.

— А де ти вчився і чого кинув виш?

— На інженерному. А кинув знову ж через свою відповідальність за власний вибір.

— Прошу розкрити цей пункт детальніше, — Лідія використала Сашині хитрощі проти нього самого.

— Родичі мої ніколи не тиснули на мене у виборі професії, і я хотів йти своїм шляхом, того й пробував все, що міг. Я одночасно хотів і не хотів займатися тим, що дідусь. Але, знаєш, чи то гени, чи то його приклад беруть своє.

— Хочеш бути геологом?

— Ні. Хочу спробувати себе в географії туризму.