Розділ II Незнайомці у потягу

Sleeping At Last —  Saturn

Може років зо п’ять тому, або й всі вісім, Лідія цілий день уявляла би майбутній променад і розмову з новим знайомим. Але не зараз. Вона навіть сподівалася, що він забуде про свою пропозицію. За день таки вичистила хату, хоч тітка й тримала дім у порядку. Робота і спека добили — хотілося впасти і не рухатися. Але близько восьмої в двері подзвонили.

— Пунктуальний хлопець, — схвально кивнула тітка.

Лідія вдягнула літню сукню в червону квіточку, закинула сумку на плече. Не фарбувалася. Хотіла вибігти скоріше, аби родичка знов не припросила гостя до столу.

— Лідіє Литвин, чудовий вигляд, — знов трохи театрально кивнув Алессандро, поки Карузо стрибав на дівчину, як дикий заєць.

— Дякую, у вас теж. Новий повідець? — кивнула на кудланя.

— І ошийник. Тепер наш пес перший хлопець на районі.

Лідія посміхнулася. На мить здалося, що вона вдома, в Україні. Вийшла гуляти з друзями у двір.

— То куди ми йдемо? — сподівалася, що у нового знайомого не надто грандіозні плани.

— Що може бути кращим за вечірню прогулянку біля моря? Любиш море?

— Та… м… напевно.

Насправді Лідія більше любила гори. Навіть річки. Ліси росли, шуміли, ховали в собі цілі живі світи. Ріки неслися вперед, оновлюючись щосекунди. А що море? Та сама вода, ті самі хвилі. Може, такий настрій навіяний їхніми поїздками з Вадимом в Карпати? Хто його вже розбере.

Хлопець повів їх іншим маршрутом. Не збрехав: купив по креманці з морозивом. Дійсно смачне. Вони петляли вуличками, якими Лідія ще не ходила, але розуміла, що рухаються в напрямку моря. Дійсно, хвилин за двадцять таки вийшли до води. Проте пляж у тому місці був трохи кам’янистим. На великих глибах де-не-де сиділи підлітки. Дівчині здалося, що то русалки повилазили на берег перепочити. Галасували діти, прогулювалися дорослі. І всі були якісь такі розслаблені, ніби їм вдалося домовитися з часом, аби не біг вперед, як швидкісний потяг.

— Тут так незвично. Якось так… по-домашньому, чи що.

— Так і є. Тут місцеві зависають. Туристи про це місце на знають. Хіба раптом забреде хтось.

Лідія доїдала морозиво. Шкода, що закінчилося. Навіть не тому, що смачне. Просто тепер немає приводу мовчати. А про що говорити з хлопцем, не знала.

— То як тобі Італія? — першим спитав він, відчепивши повідець від ошийника Карузо.

— Нормально… Гарна країна, — швидко поправила себе Лідія.

— Надовго приїхала?

— На літо. А ти тут давно живеш?

Дівчині було соромно, що вона пропустила повз вуха весь монолог Алессандро про його родичів. Щось там він говорив про діда чи бабцю. Але чого вони тут? А він чого? І звідки українську знає? Чорт! Треба бути уважнішою трохи.

— Так, кілька років з перервами. Трохи жив у США, трохи в Бельгії, поки вчився в універі. Взагалі, я приживуся, де завгодно! А ти? Що закінчувала?

— Педагогічний, — відповіла Лідія, а сама силувалася згадати, на кого він вчився і чи казав про ті всі країни. — Англійська філологія.

— А! Гарна професія. Англійська багато дверей відкриває…

Вони оминули великі кам’яні брили і вийшли до невеличкої затоки. З трьох сторін її оточувало каміння і скелі, покриті зеленню. Хвилі накочували з ритмічним шумом, розбиваючись до білого піску. У воді галасували люди. Спека лиш почала спадати. Й самим би було не гріх трохи поляпатися. Але може іншим разом.

Мовчанка трохи затягнулася. Лідія не хотіла порушувати тишу першою — доведеться вести нудні формальні розмови, від яких енергія вилітає в трубу. Вона зловила на собі погляд Алессандро. Чого він вилупився? Чи то придумати причину і швиденько розпрощатися? От би задзвонив телефон, щоб можна було списати потребу вернутися додому на переживання тітки.

Дівчина здригнулася, бо попутник перегородив їй дорогу. «Бляха! Точно маніяк. Буде мене тут зараз патрошити»: пронеслося в голові.

— Так, Лідіє Литвин. Здається мені, ми знов не з того почали. — Алессандро дивився тим поглядом, коли не зрозумієш, чи то він серйозно, чи то якийсь жарт.

— А з чого починати?

— П’ять рандомних питань і п’ять відповідей без роздумів!

— Це як? — пробувала зрозуміти Лідія.

— Ні-ні, не так! — виставив долоню уперед хлопець, спиняючи її.

— Твій найперший спогад? Не думай, відповідай!

— Ам…. ам… Мені десь біля двох років. Я йду по дерев’яній підлозі в повзунках і мені дуже слизько. А твій?

— А-а-а! — покивав він пальцем, — Неправильно граєш! П’ять питань від мене. І п’ять відповідей від тебе.

— Але так нечесно! Мені також цікаво, — пробувала заперечити Лідія, але її знов спинили типовим італійським жестом.

— Найогидніша їжа?

— Кров’янка з великими шматками сала, — дівчина сказала, і сама поїжилася. То певно єдина страва національної кухні, від якої в неї мороз йшов поза шкірою.

— Найсміливіший вчинок?

— Бійка з індиком!

Тут і думати не треба було. Індик в селі — то гроза всіх тварин. Навіть круті бики його часом десятою стороною обходять! Алессандро подивився здивованим поглядом, а очі світилися хитрими іскрами. Таки грають за його правилами, і процес йому подобається.

— Найкраща розвага?

— Кататися замерзлим озером! — без роздумів вистрелила Лідія, від чого її супутник здивовано підняв брову.

— Найбільш ганебний вчинок?

— Надзюрила в штани на дитячому ранку.

— Що?! — він розсміявся, закинувши голову назад. — Чесно, не думав, що ти таке скажеш. І як же ти докотилася до такого життя?

— А що? Буває. Мені три, зимове свято. Я в костюмі сніжинки. Затісні колготки врізаються в пузо. Сукенка кусає. Корона з дощиком стискає голову, а мені треба розказати вірша. Може для когось туалет в пріоритеті, а для мене, знаєш, треба було блєснути на повну. Правда, вийшла сніжинка з підмоченою репутацією.

Алессандро заливався сміхом. Лідії навіть здалося, що то надто голосно. Такого вона собі не дозволила б на вулиці.