1.1

Westlife — Soledad

Італійські вечори мали особливий шарм. Спека спадала. Вечірні промені сонця прикривали недоліки облуплених стін і вицвілих віконних рам некурортних районів Ріміно. Ніби на стару частину міста щовечора накладали модний макіяж. Місцеві висипа̀ли на вулицю, як мурашки після дощу. З маленьких кафешок доносилися аромати пасти з топленим пармезаном, свіжого тіста, политого томатним сусом із солодкуватих помідорів, міцної кави, від одного запаху якої можна було збадьоритися. Велися маленькі розмови: ні про що і про щось важливе водночас.

Ближче до лінії моря гуляли туристи. Лідії здалося, що вона потрапила в іншу країну, таку чисту, ніби прибрану до свята. Морські хвилі монотонно ляскали пісок, силуючись щоразу дотягнутися далі. Набережна загорталася в аромати солоної води, сигаретного диму, міцних парфумів і романтики. Лідія ловила слова з різних мов. Зрозуміла навіть переклад кількох італійських. Може то таки вивчити її. Хоча, який сенс. Зараз нічого не має сенсу.

Безперервний потік думок перервали гучні акорди першої мелодії. Кілька музикантів з розпатланим волоссям у джинсах і футболках з яскравими принтами шкварили знайомий запальний мотив. Лідія сама того не помітила, як її витиснули в першу лінію глядачів. Народу прибувало і прибувало. Ззаду підпихали захмелілі зіваки. Народ підспівував і плескав у такт. На кілька хвилин навіть вдалося забути, як сильно болить всередині. Поки не заграли одну з її улюблених пісень про нерозділене кохання.

Захмелілий від вина і солодкої млості народ підтягував у такт мелодії. Співак підносив мікрофона до глядачів. І от коли до Лідії прийшла черга заспівати «why did you leave me, Soledad», в роті стало гірко, а в голові запаморочилося. Ні, співати вона вміла, і навіть дуже добре. Але не зараз. Музиканти підбадьорювали, від чого ставало ще більш незручно. Вона позадкувала, розштовхуючи глядачів. Добре, що ніхто зі знайомих не бачить цього приступу паніки і ганьби.

Лідія вибралася з натовпу. Почувалася розгубленою і розчавленою. «Такою розмазнею ти ще ніколи не була»: подумала перед тим, як очі наповнилися сльозами. Раптом вона здригнулася від гучного звуку. Ще один і ще. Якого дідька? В повітрі повис їдкий хімічний запах пороху і кіптяви: кілька хлопчиськів підривали петарди і реготали. Певно тільки вирвалися з-під батьківських крилець і не знали, що робити зі своєю свободою. Дівчина відійшла від юрби.

Досить активностей на сьогодні. Вже хотіла перейти дорогу, як в її ногу врізалося щось кудлате. М’який клубок заскавчав. Лідія присіла: біля неї трясся від переляку маленький коричневий пес. Повідець обірваний. Напевно, так само злякався петард. Лідія не знала, що робити зі знахідкою. Як у тому натовпі відшукати господаря ще й без знання мови? Взяла знайду на руки. Пес все ще трусився.

— Чекай, малий, я тебе знаю.

Хоч було темно, але Лідія впізнала собаку. Вона майже щодня її бачила разом з хлопцем на пляжі. Той песик постійно до неї біг, виляв хвостом і пробував лизнути. Певно, так само впізнав її за запахом, от і прибився до знайомої людини.

Лідія покрутилася ще трохи між перехожими. Народу прибувало, від тої публіки краще було драпати. Їй кидали в слід неоднозначні погляди і коментарі. Хоч вона не розуміла значення тих слів, але присвистування і прицмокування були красномовнішими за перекладача. Дівчина гладила собаку, і він, здається, починав заспокоюватися. Йшла швидким кроком, аби скоріше дістатися додому. У вікнах світилося. Тітка ще не спала. Лідія розуміла — чекає на неї.

— Що там, ти вже вернулася?

— Ага.

— Як погуляла?

— Гарно. Ще й прийшла не сама, — вона знала, що ця фраза розворушить тітку.

Так і сталося. Галина вийшла з кухні зі здивованим поглядом, немов казала: «Та невже небога взялася клином вибивати старий болючий клин?». Але коли побачила пса, очі округлилися ще більше.

— Загубився, — показала Лідія на знахідку, яка обнюхувала взуття в коридорі. — Як би ж його власника знайти?

Тітка взяла собаку на руки, пригладила кудлату шубу і відстебнула нашийник. На круглому підвісі писало «Карузо». На звороті ні телефона, ні адреси.

— Як же так? Тут же для тварин спеціальні ошийники є, де контакти господарів вказані. Чого ж для нього не написали?

— І що нам робити? — Лідія вже не рада була, що притягнула сюди пса. Новий клопіт для тітки. — Може в поліцію подзвонити? Хай вони шукають.

— Чекай, тут в нас є група українців в Фейсбуці. Зараз туди кину оголошення. Тільки його сфотографувати треба.

— Я візьму фотоапарат.

Лідія бігала за Карузо, щоб зробити вдалий кадр. А той ніби зрозумів, що став фотомоделлю, і викаблучувався на повну: крутився і підстрибував. Нарешті Лідія перекинула фото на ноутбук, а тітка склала оголошення. Промучилися мало не годину. Дівчина не сподівалася на швидкий пошук власника. Вже подумки готувалася, що доведеться бавитися зі знайдою, вигулювати і годувати.

Але за півгодини їхнє оголошення поширили разів зо триста, а в загальному подивилися кілька тисяч людей. Нічого собі, а земляки не дрімають. Але втома і спека зробили своє: Лідія відчула страшенну сонливість. Пробувала погодувати Карузо, але він тільки випив води і скрутився на її взутті. Вирішила ночувати у вітальні, яка плавно переходила в кухню. Якщо пес буде товктися, то заспокоюватиме. Що ж, раз приручила — треба за нього відповідати.

Лідія пробудилася від того, що тітка голосно щебетала з кимось італійською. Котра то година? Глипнула на телефон. Щойно восьма. Карузо все ще лежав у коридорі. Певно боїться і сумує. Треба зараз із ним погуляти. Тільки де взяти повідець? Її думки перервала тітка.

— Знайшовся наш власник.

— Правда? Так швидко? А то точно він?

— Ну, він знає кличку пса, і каже, що є світла пляма на шерсті коло передньої лапи.

Лідія вирішила не перевіряти шерсть на плями. Зрештою, собака має впізнати свого господаря. Поки вони готували каву, в двері подзвонили.