Розділ I Нежданий гість

2013 рік. Італія

Amedeo Minghi — Edera

Італія виявилася абсолютно непридатною країною для горювання.

Краще Лідію занесло би десь у Норвегію, в якесь село між горами, де безперестанку валять дощі, а сонце висувається лише на кілька годин за добу. Добре було б рванути кудись у глибокі нетрі Ісландії, де дідько каже «на добраніч». Серед похмурої природи і сірих хвиль не гріх і ревіти цілими днями. А от в залитому сонцем італійському Ріміні журитися не пасує.   

Але що зробиш, як зі всієї великої родини за кордоном жила лиш тітка Галина, та ще й в такій життєрадісній країні. Певно тому Лідина мама спуляла своє нещастя під тепле крило сестри. Як то кажуть, баба з воза, коням легше. Хоч не треба буде щодня дивитися на кисле доччине обличчя і думати, чи довго ще та «носитиме траур».  

Лідія спостерігала, як накочуються одна на одну хвилі Адріатичного моря, розбиваючись до облизаного піску. «От би й собі не боліло після того, як тебе розірве на куски»: подумала перед тим, як рушати додому. Їй подобалося ранкове море. Таке чисте, відпочиле від людських тіл і думок. Морю байдуже на чужі проблеми. Воно вже стільки їх побачило і переслухало, що просто киває в такт. Треба рухати мештами, а то ще година, і паритиме, як в пеклі.

Лідія начепила на себе маску адекватної людини з легенькою усмішкою. Бо якщо хтось ще раз її спитає, чого така гарна сеньйорита сумна, то вона закатає істерику не «відходячи від каси». Останній раз така оказія трапилася в дитячому магазині, коли їй було три. Але зараз перфоменс вийде більш феєричним. Сил прикидатися майже не лишилося. Маска тримається на останній волосині, погрожуючи от-от відвалитися.  

Лідія піднялася великими кам’яними сходами, посміхнулася світловолосому хлопцеві, який щоранку гуляв з волохатим клубком коричневої шерсті. Дай волю тому псові, то облизав би дівчину з ніг до голови. Здалося б поміняти маршрут, а то скоро доведеться знайомитися: щодня пересікаються, як по графіку. Вийшла на пішохідну зону. Залишилось перетнути дорогу, пройти кілька десятків метрів, тоді звернути в маленьку вуличку, і туристична зона з пихатими готелями лишиться десь позаду. А Лідія знов ступить в законсервований шматочок історії.

Тут акуратні двоповерхові будиночки різних кольорів, як цукерки в коробці, чемно туляться один до одного. Декотрі стіни оповиті азалією. Великі кам’яні мури навколо старих будівель стараються сховати рештки таємниць давніх італійських родин. Помаленьку відкриваються кафе. Ще трохи, і звідусюди пахнутиме кавою. Місцеві поволі починатимуть новий день. Неспішно вестимуть розмови, смакуватимуть миті життя.

Лише італійці вміють пропускати його крізь себе. Не змагаються, не доводять нічого — просто йдуть у ногу зі своїм життям. Перші кілька днів по приїзді Лідія не могла звикнути до розміреного ритму місцевих. Вони нікуди не поспішали! Хіба таке можливо? Лиш емігранти, як тітка, гасали мов присмалені від рання до смеркання в надії увірвати трошки більше євро.

Кам’яна дорога продовжувала вихилятися серпантином, ведучи до Лідію до може найскромнішого будинку на вулиці. Та то дарма. Книгу за обкладинкою судити не варто. В тій оселі було тепло. Не від італійського сонця. Від людей, які в ній жили. Хоч у тому була ще одна заковика — дім тітки Галини також не годився для горювання. Ні, тут нікого не соромили за почуття, особисті думки чи смаки. Просто стільки біди, як сьорбнула тітка і її подруги, уявити важко. Не від доброго життя вона їхала в Італію. За останні гроші купила квиток і почовгала в нікуди. Без знайомств, підтримки, грошей і знання мови. Злізла на вокзалі і дивилася розгубленими очима на перехожих. Про те, як шукала перші роботи, можна писати трагікомедію.

Тітка довго не розуміла, чого місцеві сміються, коли ламано казала «мі к’ямо Ґаліна». Лиш потім їй сказали, що «ґаліна» — то в них курка. Та їй було до того байдуже. Хоч би чортом лисим обзивали, аби платили. Про насмішки, складнощі асиміляції, мовні труднощі думати не було коли. Треба було віддавати борги людям. Як у молодшого сина пухлину знайшли, тоді думала, що здуріє. Кінець дев’яностих, тільки люди почали оговтуватися від кризи, а тут нова біда.

На першу операцію гроші зібрала родина. На другу продавалося все, що є в хаті і коло хати, бралися кредити і позичалися гроші. Лідія хоч і малуватою була як Максим заслаб, добре пам’ятала, що сметана в хаті стала водитися лиш у неділю до борщу. Мама продавала все молоко, яйця, вирізала кури. Хоч їм і самим грошей було треба, бо ж якраз тато з заробітків вернувся і вони купили свою сиру квартиру. Проте батьки кожну копійку віддавали на лікування малого.

Ремонт відтягнувся на кілька років, і Лідія мусила ходити в сільську школу. Мріяла про велике місто і комфорт, проте ні слова не казала батькам. Бачила, як дорослі враз стали тінями. Тітка Галина тоді не плакала. Була зібрана і натягнута, як струна. Видирала сина з лап смерті. А смерть не взялася з тіткою тягатися. Та свята жінка враз ставала скаженою пантерою, коли мова заходила про безпеку її дітей.

За три роки Максим вийшов у ремісію. Щоразу на огляді страшно було почути інакші слова. Але чи то доля змилостивилася, чи то в горя вийшов ліміт. Нарешті настала передишка. Єдиний клопіт лишився — борги. Односельці щоразу яскравіше натякали, що то й самі мають плани на позичені долари. На посаді економіста на малоприбутковій фабриці їх треба було б до пенсії віддавати. Якось тітка почула, що жінки вириваються в Європу, і собі ризикнула.

За кілька років відробила все ще й з відсотками. Трохи поремонтувала хату, стала збирати дітям, а сини сказали: «Дякуємо, мамо, далі ми самі». Поки другі заробітчани перли матеріальні і фінансові цінності в своїх чад, Лідині брати самі вивчилися в технікумах, влаштувалися на роботи. Не раз в селі підколювали тітку, чого, мовляв, дітям інститути не «купить». Але вона відповідала, що розум треба мати в голові, а не на папері.