28.1

   Зранку самопочуття було не найкраще, тож вирішила залишитися вдома. Чоловік цьому тільки зрадів.

   Провела його до карети, повідомив, що можливо сьогодні залишиться в місті. Я цьому не зраділа, але сил на прирікання не було. Після одразу повернулася до ліжка. Сандра з Поллі крутилися поруч майже весь ранок, а я лежала і думала — невже вчора так перенервувала, що сьогодні накрила така слабкість?

   Пообіді я ледве змогла поїсти й знову повернулася до ліжка — навіть голова почала крутитися. Мабуть, справа не в нервах, а таки застуда.

   Попросила Маркуса перенести всі матеріали справи до моєї кімнати. Перечитувала їх уже невідомо котрий раз. Щоразу здавалося, ніби щось вислизає з уваги.

   Чому одна з дівчат зовсім не схожа на мене, але за всіма ознаками підпадає під серію вбивств? Це не може бути випадковістю.

   Знайшла її особову справу й уважно вчиталася. Нічого особливого: високородна, але без титулу. Цікавилася педагогікою, навчала молодших дітей. Весела, компанійська — діти її обожнювали. Одна з подруг згадувала, що вона втекла від примусового шлюбу й оселилася у великому місті, переховуючись від нареченого.

   Якщо дівчина не обтяжена обов’язками перед родиною, має освіту і нікого зі старших над собою — це не рідкість. Вони можуть дозволити собі обрати власну долю.

   Імператор останнім часом дедалі частіше звертав увагу на проблему примусових шлюбів. Це принесло йому неабияку підтримку в суспільстві, особливо серед жінок. Після останньої війни він високо оцінив павутиння маркізи Монтрей — і був щиро здивований, що саме жінки першими стали на захист своїх земель.

   Поки чоловіки розробляли стратегії, жінки діяли тихо й безжально: проникали у табори ворога, труїли, сіяли розбрат серед загонів. Більшість із них були вихованками будинків розпусти — хоча насправді вони не були їхніми працівницями. І навіть коли їх викривали, покарати вдавалося далеко не всіх. А загін «Чорних лілій» — там імператор взагалі був у захваті.

   То чим саме ця дівчина привернула увагу вбивці, якщо його мета — я? Голова йшла обертом. Звідки вона взялася? Цієї інформації не було взагалі. У документах вона щоразу вказувала різні місця народження. Лише зі слів двоюрідної тітки її трирідної сестри — саме вона впізнала дівчину в покійницькій, бо кілька разів із нею спілкувалася — стало відомо: вона родом із земель Монтрей. І саме з селища Кавва. Колись там були неймовірні виноградники. На жаль — були. Досі не вдалося відновити колишні масштаби вирощування винограду.

   У голові раптом щось клацнуло. У дитинстві я завжди називала своїм місцем проживання саме це селище. Обожнювала їхні виноградники, різні сорти винограду… І мама суворо забороняла говорити правду — про моє справжнє місце проживання і тим паче про наше становище.

   Мене ніколи не тримали під замком, але змалку вчили плутати сліди. На випадок, якщо знадобиться зникнути. І саме в тому селищі мене завжди могли прикрити й приховати. Там у мене навіть була вигадана сім’я.

   Я кинулася до своїх дитячих щоденників. Батьки їх ніколи не чіпали, але наполягали, щоб я вела записи — казали, це може стати у пригоді. І мали рацію. Декілька наших із Анетт щоденників уже допомогли викрити зрадників, які прибули за пів року до початку війни. Ми натрапили на них випадково.

   Я швидко перегортала сторінки.

   Мені було років одинадцять. Минуло близько двох місяців після поранення ноги. Через постійні лікувальні примочки вона майже не слухалася, шрам болів і свербів так, що інколи хотілося здерти шкіру.

   Мама тоді поїхала до своїх підопічних і забрала з собою Анетт — хотіла когось їй представити. Я ж залишилася майже сама на два тижні. Звісно, поруч були помічники, але Анетт була єдиною, хто завжди тримався біля мене. Інших я могла просто попросити піти. Та й зайва опіка дратувала — я звикла тікати до місцевих дітей, гратися, жити як вони.

   Саме тоді я й познайомилася з бродячими музикантами. Точніше — з їхнім сином. Гарний, веселий, неймовірно товариський. Років на два старший за мене. Я навіть кілька разів співала разом із ними — і його батьки дали мені гроші, як справжній учасниці. Ім’я… Кроуен. Я завмерла, вдивляючись у рядки.

   Був один момент. Шрам знову почав нестерпно свербіти, і мені терміново потрібно було зняти бинти. Я відійшла подалі, але Кроуен ув’язався за мною. Довелося щось вигадувати.

   Сказала, що випадково напоролася на гілку біля озера, коли гуляла з дітьми. Що тепер мене ніхто заміж не візьме. Він тоді лише розсміявся.

   Не показала шрам — але намалювала.

Пояснила, що він схожий на гілки винограду, які тягнуться вгору… як у моєму “селищі” Кавва.

   Повільно опустила щоденник. Це був єдиний раз, коли я комусь розповіла таку деталь про себе.

   Зараз, перечитуючи щоденник, я відчула, як холод повільно пробігся по спині.

   Вони мали вирушати далі.

   — Пішли з нами, — сказав тоді Кроуен, дивлячись на мене так, ніби це щось очевидне. — Я не хочу тебе залишати.

   Розгублено кліпнула очима.

   — Я… я теж не можу просто піти. У мене є родина.

   Він усміхнувся — легко, майже поблажливо.

   — У мене теж. Я не можу залишити батьків без допомоги. Але ти можеш піти зі мною.

   Я завмерла.

   — Це не так працює.

   — Саме так і працює, — спокійно відповів він. — Жінка має йти за чоловіком.

   Нервово зітхнула, намагаючись перевести все в жарт:

   — Мені одинадцять.

   Він навіть не кліпнув.

   — Через чотири роки тобі буде п’ятнадцять. Моя мати навчить тебе всього, що потрібно. І тоді ти станеш моєю дружиною.

   У грудях щось неприємно стиснулося. Я не знала, що відповісти. Він зробив крок ближче й обережно взяв мою руку. На палець ліг холодний метал. Квіткова каблучка.

   — Я заберу тебе вночі, — тихо сказав він. — Не бійся.

   Різко висмикнула руку.

   Того ж вечора я вперше звернулася по допомогу до своєї вигаданої сім’ї. Моя лже-мати влаштувала такий скандал, що музиканти залишили місто раніше, ніж планували — і більше ніколи не поверталися. Їх звинуватили у викраденні дітей, у розбещенні.