27.3

   — Маркуса тоді відправили навчатися до військової академії. Потім — служба у флоті, роки далеко від дому. З батьком у нього стосунки не склалися, зате до Валермонів він відчував справжню відданість.

   Коротка пауза — і він продовжив уже тихішим голосом:

   — Коли Маркус повернувся, він закохався в юну помічницю — Сандру. Валермони не лише не заперечували, а й підтримали цей союз. Уже готували весілля… І саме тоді батько відкрив йому свій намір.

   Я мимоволі напружилася.

   — Він вимагав знищити Валермонів. Вважав, що ті зрадили його, не виконавши обіцянок.

   Я різко втягнула повітря.

   — Маркус відмовився. Між ними спалахнула сутичка… і в ній він убив власного батька.

   Я прикрила рот рукою, не стримавши тихого зойку. Лерей лише сумно всміхнувся й повів далі:

   — Ти й сама розумієш, що за таке кара — смерть. Але він був єдиним спадкоємцем роду. Йому дозволили одружитися, зачати дитину… а вже після цього мали відправити на каторгу.

   На мить замовк, ніби даючи мені час усвідомити почуте.

   — Та батько Коіна переконав імператора не втрачати такого воїна. Натякав на його здібності й відданість. Зрештою вирішили інакше — зробити з нього шпигуна.

   Я повільно опустила руку, не відводячи погляду.

   — Маркус провів у чужій країні майже десять років. Увесь цей час Сандра виховувала їхнього сина… і піклувалася про Коіна.

   Голос Лерея став рівнішим, холоднішим.

   — Коли він повернувся, імператор не лише пробачив йому вбивство, а й запропонував повернути родові землі. Але Маркус відмовився. Він з дитинства звик бути правою рукою Валермонів.

   Лерей трохи схилив голову, ніби зважуючи, чи варто говорити далі.

   — А потім стався заколот. Батько Коіна виступив проти імператора. Монтреїв — і всіх, хто служив старшому герцогу — заарештували. Та імператор вирішив не карати всіх без розбору… а розібратися, хто дійсно винен.

   — Нічого собі історія… — прошепотіла я. — І це не таємниця?

   Лерей знову тихо розсміявся й нахилився трохи ближче.

   — А я тобі довіряю.

   Я не знала, як це виглядає зі сторони… але раптом почула глухе гарчання з боку маєтку.

Погляд сам метнувся туди — і вперше мене справді пробрав страх. Коін не просто йшов — він стрімко наближався, майже летів. У руці стискав кортик. І в цьому русі, в напружених плечах, у погляді… не залишалося сумнівів — він був готовий убивати.

   Дихання збилося. Я судомно намагалася зрозуміти, що робити. Стати перед Аімаром? Дурість. Я тільки сама напорюся на лезо й нічого не зміню. Напруга згущувалася до межі— І саме в цей момент із кущів вийшов Маркус.

   Рух — і кортик уже був у його руці.

   — Ви лякаєте герцогиню, — жорстко промовив він.

   Лише тоді Коін ніби помітив мене. Зупинився. Його погляд ковзнув по моєму обличчю — блідому, напруженому — і в ньому промайнуло щось невпевнене… розгублене.

   — Мабуть, мені вже час, — спокійно підвівся Лерей, ніби нічого й не сталося. — Я радий, що ти не ображаєшся на мене за… твою копію. Вибач, що дозволив собі це.

   Я різко підняла на нього погляд — шок ще не встиг відступити. Він лише м’яко взяв мою руку й обережно поцілував, затримавшись на мить довше, ніж того вимагали правила пристойності.

   — Не проведете мене до карети? Вона, здається, вже прибула, — звернувся він до Маркуса.

   Той мовчки схилив голову й рушив поруч. І вони пішли. А ми з чоловіком залишилися наодинці. Між нами зависла тиша, густа, неприємна.

   Я не могла змусити себе підняти на нього погляд. Усі образи, які я так старанно відганяла, знову піднялися всередині. І раптом захотілося тільки одного — втекти. Як дитині.

 Тиша все більше затягувала нас у себе. Якщо він зараз не скаже хоч щось — це стане останньою краплею.

   Коін зробив кілька кроків у мій бік. Я нарешті підняла очі й подивилася на нього з викликом. І саме в той момент, коли вже вирішила піти й не озиратися… мабуть, це читалося в моєму погляді.

   Швидкі кроки — і раптові обійми. Притис мене до себе з такою силою, що перехопило подих. Я спробувала відштовхнути його, але він лише міцніше перехопив, уткнувся обличчям у моє волосся й прошепотів:

   — Я ж казав — не відпущу. Піду за тобою хоч на край світу. Ти моя… і тільки моя… — він урвався, ніби стримуючи себе. — Вибач. Але без тебе я вже не зможу. Я готовий зламати всі свої принципи заради тебе… тільки не залишай мене.

   Він трохи відсторонився, заглядаючи мені в очі, але руки так і не послабили хватки.

   — Ми це вже проходили, — хрипко, майже пошепки відповіла я. — Мені не потрібно, щоб ти щось ламав. Я просила довіри… і щоб ти тримав мене за руку, а не ховав за спиною.

   — Вибач… Коли привезли першу дівчину, у мене всередині все похололо. Я просто перестав мислити тверезо. А коли з’явилася друга… навіть Анетт не витримала. Ми чекали твого батька, хотіли порадитися щодо тебе. У нього вже були всі документи по справі… І саме тоді привезли квітку Лерея. А ти з’явилася разом із батьком.

   Я слухала його й розуміла: з одного боку — він має рацію. А з іншого — це все одно замовчування і недовіра.

   — І що? Кожного разу, коли мені щось загрожуватиме, ти будеш замикати мене в маєтку без права вибору?

   У відповідь — тиша. І вона мені зовсім не подобалася.

   — Ні, — нарешті тихо сказав він. — Але мені потрібен час… Я не вмію не контролювати світ навколо себе.

   — Мені здавалося, ти вже навчився.

   — Виявляється, ні.

   Його голос став спокійнішим, а обійми — м’якшими, обережнішими.

   — Після тебе в мене будуть синці, — обурилася я, хоча вже відчувала, що знову повірю.

   — Обіцяю… кожен із них зацілую, — прошепотів він, торкаючись долонею мого обличчя й змушуючи поглянути в очі. — Я дуже скучив…

   І накрив мої губи своїми. Схоже, знищити почуття до власного чоловіка — не така вже й проста справа.

   Вечеряли вдвох, швидко, бо поспішали до кабінету. Уже там вмостилися зручніше; Сандра принесла чай зі смаколиками. Ледь вона вийшла — він одразу перейшов до того, що цікавило найбільше.