27.2

   Судячи з записів, першу вбиту виявили ще місяць тому, але розслідувало інше відомство і в іншому місті. Лише коли виявили двох у нас, Анетт перша звернула увагу, що дівчата схожі на мене і що вбивця намагається повторити мій шрам. Це помітила саме вона. Виявляється, Коін не звернув на нього уваги, а Хокон навіть не пригадав таку деталь в мені.

   — В тебе і справді на стегні є шрам? — запитав Лерей з хитрою посмішкою.

   Маркус відреагував вбивчим поглядом.

   — Майже нема, — вирішила відповісти я. — Мама витратила роки, щоб по максимуму його приховати.

   — Той, хто вбиває дівчат, скоріше за все цього не знає. Є припущення, хто це може бути?

   — Ті, хто про нього знав, навряд будуть базікати, — відповіла я. — Всі вони підопічні мами. Скоріше помруть, ніж видадуть таку інформацію.

   Я приклала пальці до скроні, намагаючись пригадати хоч щось корисне.

   — Треба трохи помедитувати, щоб у пам’яті з’явилося хоч щось корисне. Зараз — нуль спогадів.

   — Я певен, в тебе все вийде.

   — Дивно, що друга дівчина не дуже схожа на міледі, — зауважив Маркус.

   Я пересіла до нього і уважно роздивлялася замальовки вбитої.

   — Так і справді. Навіть колір волосся світлий, — здивовано мовила я.

   — Можливо, щось інше в ній його привабило, — подивився на мене Лерей. — Дивись, ця твоя точна копія, але вона якась штучна, і він її пошматував.

   Я знову пересіла до герцога і помітила, що Маркус постійно стежить за Лереєм.

   — Навіть якщо я проявлю якісь дії до Ейрін, ви нічого не зможете зробити, окрім як спостерігати, — зверхньо мовив Лерей.

   — Моя робота — захищати герцогиню. І я не зобов’язана питати дозволу у неї.

   — А якщо вона сама забажає цих дій?

   Маркус напружився і, здається, вже не збирається чекати якихось дій від Лерея.

   — Досить провокувати мого захисника. Здається, ми вже все з’ясували.

   — Вибач. Хотів поглянути, на що він здатен. Тим паче, ти сьогодні так розізлилася на Коіна, що я вирішив — можливо, у мене є шанс, — посміхнувся Аімар, одночасно вказуючи деталі вбивства ще однієї дівчини. — Він точно знає твій вік. Усі дівчата мають різницю з тобою не більше двох місяців.

   — Звідки тобі відомо мій місяць народження? — здивувалася я.

   — Ти і не уявляєш, наскільки я тобою захопився, — тихо відповів Лерей, не дивлячись мені в очі.

   — Я неймовірно рада, що ти взяв себе під контроль.

   — І я цьому дуже радий.

   Розмова з ним така невимушена, ніби обговорюємо погоду. Маркус лише спостерігає за нами, намагаючись вловити хоч найменший натяк на прихований контекст.

   Під'їхали до маєтку, ми з Лереєм одразу пішли в кабінет для відвідувачів. Поллі ув'язалася за нами і трималася поруч майже невідривно. Судячи з того, як вона червоніла від деяких фраз Лерея, якби він і захотів мене звабити — помічниця не стала б для нього перешкодою.

   Згодом зайшла Сандра, попередила, що обід за пів години. Значно настороженіше поставилася до герцога, ніж інші. Оцінила ситуацію — і, майже непомітно, відправила Поллі до їдальні допомагати. Дочекавшись Маркуса і лише після цього залишила нас.

   — Тебе так оберігають, — мовив Лерей, розвішуючи замальовки на дошці. — Ніби були спроби зради. Хоча я в цьому сумніваюся.

   — Ні. Зраджувати не збиралася. А от розлучитися — так, — відповіла я спокійно, продовжуючи свою справу.

   — Можливо, я занадто швидко відмовився від свого захоплення, — тихо промовив він і різко розвернувся до мене.

   Не встигла навіть усвідомити рух. Лише в наступну мить між нами спалахнув холодний блиск. Кортик. Рука Маркуса — тверда, нерухома, мов висічена з каменю. Він стояв між нами так, ніби був тут завжди. Я навіть рота відкрила від здивування, не зрозумівши, коли саме він встиг опинитися поруч.

   — О як… — м’яко розсміявся Лерей.

   У його голосі не було ні злості, ні роздратування — лише зацікавлення. Живе, уважне. Так дивляться на задачу, що раптом стала цікавішою.

   — Я був правий щодо вашого навчання і статусу. Ви вище за положенням.

   — А щодо його статусу? — запитала я, обережно торкаючись пальцем леза.

   Холод металу ковзнув по шкірі, змушуючи серце вдарити швидше. Мить — і кортик вже зник за спиною Маркуса. Тепер уже я зробила крок вперед, опинившись до нього майже впритул.

   — Мені цікаво… ви не ті, до кого я звикла?

   — Міледі… — його голос вперше дав ледь помітну тріщину. — Будь ласка, поговоріть про це з герцогом.

   — Хочеш, я й сам усе розповім? — легко втрутився Лерей, ніби повертаючи розмову у зручне для себе русло. — Зараз тільки пообідаємо. Я від розумової напруги зголоднів.

   Кивнула, але погляд уже не відривала від Маркуса. Тепер питання було не в Лереї. А в тому… хто насправді стоїть поруч зі мною. І, можливо, не тільки він.

   На обіді, здавалося, зібралася вся прислуга маєтку. Хтось постійно крутився поруч, і жодного шансу спокійно поговорити не було. Я вирішила не псувати собі настрій і відкласти цікаві розмови до завершення трапези.

   Лерей тим часом продовжував зводити з розуму моїх помічниць. І, що найцікавіше, йому було геть байдуже до їхньої зовнішності чи віку. Він ніби відточував свою майстерність — легко, невимушено, майже механічно. Спостерігати за цим спершу було навіть кумедно… але згодом почало набридати.

   — Може, досить знущатися з моїх помічниць? — обурилася я, однак не стримала посмішки.

   — Ти хвилюєшся, що в моєму серці можеш бути не єдиною? — так само усміхаючись, відповів він і, не відриваючись від розмови, підморгнув одній із дівчат.

   — Ні. Я хвилююся, що після твого від’їзду в маєтку залишиться замало помічниць. Зате в тебе додасться квіток.

   Він тихо розсміявся, спостерігаючи, як кілька дівчат, почувши наш діалог, миттєво змінилися в обличчі. І, що показово, не на його користь.

   — Можливо, вони ще й щось цікаве про тебе розкажуть, — протягнув Лерей майже мрійливо, підпираючи підборіддя рукою.