27.1

   Помітивши занепокоєний погляд Маркуса, я мовчки зайшла всередину й одразу попрямувала до кабінету батька. Без стуку відчинила двері.

   Батько сидів за столом — напружений, злий, зосереджений. Але щойно підняв погляд і побачив мене — різко підвівся. За мить уже був поруч і стиснув у обіймах так міцно, ніби не бачив роками.

   — Щось сталося? — запитала я, вже перебираючи в голові найгірші варіанти.

   — Ні, моя хороша… тепер уже ні.

   Я відсторонилася, вдивляючись у його обличчя.

   — А коли було «так»?

   — Хвилин десять тому.

   — Тоді, можливо, ти поясниш, що відбувається? Бо мене, схоже, вирішили тримати осторонь.

   Він важко видихнув, на мить заплющив очі. Знову стиснув мене — вже коротше, стриманіше.

   — Як я розумію… навіть Анетт мовчить?

   Я лише хитнула головою й сіла навпроти, але батько так і залишився стояти.

   — Не злись на них. Вони… розгубилися.

   — По-перше, поясни, що це за ситуація. А по-друге — я сама вирішу, як мені реагувати. Ти знаєш, який у нас зв’язок з Анетт.

   Він уважно подивився на мене — і ледь усміхнувся.

   — Ти права. Не з того почав. Пішли. Я покажу.

   Подав мені руку. Я прийняла її — і вже за мить ми йшли коридорами.

   Коли він звернув у бік покійницької — всередині щось холодно стислося. За поворотом з’явився Лерей. Блідий. Розгублений. Наче тінь самого себе. Він ішов назустріч, але виглядав так, ніби досі не тут. Та щойно його погляд зосередився на мені — щось у ньому різко змінилося. Наче побачив привида.

   Один ривок — і він уже поруч. Обійми різкі, майже болючі. Повітря вибило з легень.

   — Благаю… вибач, — прошепотів він мені у волосся. — Я… трохи загрався. Це було ще до нашої розмови.

   — Відпусти… — прохрипіла я. — Ти мені щось зламаєш…

   Йому знадобилося кілька довгих секунд, щоб послабити хватку. Але навіть тоді він не відпустив повністю — лише притулився обличчям до мого волосся, наче тримався за єдине реальне.

   Коли нарешті відступив — його погляд був порожній. Обережно торкнулася його щоки, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Він заплющив очі й притулився губами до моєї долоні.

   Батько весь цей час стояв поруч. Спокійний. Мовчазний. Спостерігав. Потім поклав руку Лерею на плече — коротко, але з відчутною підтримкою.

   — Я вважаю, що вона має знати, — сказав він тихо, але беззаперечно.

   Лерей лише кивнув. Поцілував мою руку — і, не дивлячись більше на мене, пішов уперед. До покійницької.

   Зайшовши в приміщення, я одразу помітила бліду Анетт. Поруч із нею стояв Хокон, намагаючись її заспокоїти, але сам виглядав не краще. Коін — навпаки — стояв нерухомо над тілом жінки, дивився на неї так, ніби намагався щось побачити крізь шкіру.

   Лерей зупинився ще на вході. Не наближався. Не дивився прямо.

   На столі лежала напівроздягнена дівчина. Сукня задерта, тканина зім’ята, ніби її поспіхом… або байдуже… залишили так. Я міцніше вчепилася в руку батька — і порушила мертву тишу:

   — І що тут відбувається?

   Коін різко сіпнувся й подивився на мене так, ніби не вірив власним очам. Анетт тихо схлипнула й сильніше притиснулася до Хокона. Той повільно опустився поруч із нею, не зводячи з мене погляду. Ніхто не відповів. Я зробила крок уперед. Ще один. І завмерла. На столі лежала я.

   Погляд сам ковзнув тілом — обличчя, волосся, лінія плечей… усе. Надто знайоме. Надто точне. І раптом — деталь. Спідниця задерта на правому стегні. Там, де в мене шрам.

   У голові різко спалахнув спогад. Дерево. Падіння. Біль. Кров — занадто багато крові. Хокон, що кудись біжить. Анетт, яка тримає мене й намагається зупинити кровотечу. Мама… яка робить усе, щоб не залишилося сліду.

   Знову подивилася на тіло. Шрам був, але свіжий. Пальці самі потягнулися до тканини. Я обережно опустила сукню, прикриваючи дівчину — вже не дивлячись на інших.

   — Це хто?.. — мій голос прозвучав тихо й глухо.

   — Це… моя квітка, — відповів Лерей. Голос зрадницьки тремтів.

   Підняла на нього погляд.

   — Настільки все серйозно?

   Дивилася прямо в очі. І відчувала, як десь глибоко всередині підіймається щось темне. Гаряче. Руйнівне. Ми ж… усе з’ясували.

   — Я вже казав, — цього разу він відповів рівніше, — це було до нашої розмови.

   — А от я хотів би почути подробиці цієї розмови, — нарешті озвався Коін.

   І цього разу в його голосі не було холоду. Лише роздратування. Я повільно перевела погляд на нього. Потім — на всіх інших. І в цей момент мене накрило. Образа. Злість. Огидне відчуття зради. Це не вперше. Звісно не вперше. Ось чому вони мовчали. Ось чому уникали.

   Батько, ніби відчувши, як мене починає трясти, підійшов ближче й поклав руки мені на плечі.

   — Я дізнався лише сьогодні вранці, — сказав він тихо, але твердо.

   Цього вистачило, щоб я не зірвалася. Звісно. Він завжди знає, де мене тримати. Я різко вдихнула.

   — Тобто… ви навіть від мого батька це приховували? — голос зірвався на рик.

   — Я теж сьогодні дізнався, — швидко відповів Лерей. — Прийшов поговорити про зниклу квітку… і з’ясувалося, що вона вже третя.

   Заплющила очі, намагаючись утриматися на межі самоконтролю. Але вже розуміла — не виходить. Прикусила язик — різко, до болю. Це завжди допомагало. Зараз — ні. Відкрила очі. Сльози зрадницьки потекли по щоках.

   — Бачити вас не хочу.

   Погляд сам знайшов батька.

   — Думаю… найближчим часом я приїду до вас. Погостювати.

   Не чекаючи відповіді, розвернулася й швидко пішла до виходу. Крок. Ще один. А потім — майже втекла. Груди стискало так, ніби щось ізсередини рвалося назовні. Боліло нестерпно — гостро, глибоко, до запаморочення.

   Вилетіла на вулицю, жадібно вдихнувши холодне повітря, ніби воно могло врятувати. Не врятувало. Погляд метнувся вбік, потім ще раз — у пошуках карети. Маркус. Ну ж бо… Хоч би зараз усе було просто. Я стиснула пальці, намагаючись зібрати себе докупи. Чому я так зреагувала?.. Що зі мною відбувається?.. Думки плуталися, ковзали, розсипалися, не даючи зачепитися ні за одну. Я більше не контролювала себе. І це лякало сильніше за все інше.