26.3

   Лише тепер він помітив, як Сесіль зблідла й обережно поклала руку на живіт. Тенебрайн завмер. Його подих збився. Він невпевнено торкнувся її живота — обережно, майже боязко — і ніби забув усі слова.

   Сесіль лише тихо, щасливо усміхнулася, спостерігаючи за цим незвичним для себе чоловіком.

   — Це була не зовсім застуда…

   Мить — і він уже ніжно обіймає її, щось шепоче на вухо. Вона ховає обличчя в його плечі, ледь похитуючи головою.

   Картина вийшла настільки ніжною, що я на мить забула про все інше. А потім — повільно перевела погляд на свого чоловіка. Він чекав. Не пояснень — виправдань.

   — Хтось відправився поговорити з пані Кора?

   Запитала я прохолодно у чоловіка, розуміючи, що він не пройнявся ситуацією і продовжує незадоволено дивитися на Лерея, який у свою чергу продовжував мене притримувати за руку.

   — Так. Анетт із Хоконом цим займаються, — відповів Коін і потягнув мене до себе.

   Я різко зупинила його рух.

   — У сенсі — Анетт? Вона ж на навчанні.

   На мить у його очах промайнула розгубленість. І цього вистачило. Холодне, липке, майже огидне відчуття повільно поповзло вздовж хребта.

   — Вона повернулася після обіду, — відповів він навіть не кліпнувши.

   І саме це було найгіршим. Я завмерла лише на частку секунди. Усвідомлення прийшло миттєво — мене обманюють. Грубо. Без жодної спроби це приховати. Ніби я… не варта навіть зусилля. Вдих. Видих. І жодної емоції назовні.

   — Тобто подробиць я не дізнаюся?

   — Мила, заспокойся. Ти занадто все сприймаєш близько до серця, — почав він м’яко, навіть торкнувся мого обличчя. — Ми обов’язково все з’ясуємо. Тобі не варто хвилюватися. Ти й так перенервувала… навіщо знову занурюватися в це?

   Я сіпнулася від його дотику, ніби мене обдало окропом. І це було достатньою відповіддю. Розвернулася до Лерея.

   — Дякую за допомогу. Було приємно поспілкуватися. Але мені вже час — я втомилася. День був надто насичений.

   Кинула короткий погляд на Сесіль і м’яко усміхнулася:

   — Обов’язково приїду до вас у гості, щойно матиму вихідний.

   Більше ні на кого не дивлячись, рушила до виходу. Підхопила під руку дворецького, який спостерігав за всім із виглядом стриманої розгубленості. Хоча, швидше за все, це була лише добре відпрацьована маска.

   — Ви ще не відправили карету, якою я приїхала?

   — Ні, — відповів він, крадькома глянувши на Лерея. — Іриска якраз збирається назад до міста.

   — Чудово. Я впевнена, вона не відмовиться підвезти мене додому.

   — Ейрін! — надто гучно покликав Коін.

   Я повільно обернулася. Здивовано.

   — Вибач… — він одразу знизив голос. — Я на своїй кареті.

   — Гадаю, в тебе багато роботи, — рівно відповіла я. — І ти, скоріш за все, залишишся в місті.

   Я більше не чекала відповіді.

   Дворецький допоміг мені сісти в карету. За мить усередину влетіла Іриска й вмостилася навпроти. Ми рушили.

   — Ти чого така знервована? — одразу запитала вона. — Ну переживає він за тебе. Це ж нормально. Чоловіки завжди думають, що ми не здатні себе захистити.

   Я відвела погляд.

   — Сама не знаю, чому так розізлилася… — тихо відповіла. — Просто я була впевнена, що ми вже довіряємо одне одному.

   Ковтнула повітря.

   — І найгірше… що навіть Анетт мене зрадила.

   У грудях різко защеміло. Я притиснула руку, стримуючи схлип.

   — Я впевнена, все не так, як ти собі уявляєш, — спокійніше мовила Іриска. — Спробуй відкласти емоції й подивитися на це інакше.

   Я гірко всміхнулася.

   — Я б із радістю. Якби мала всі змінні цього рівняння. А так… доводиться вигадувати відсутні.

   — Так, — кивнула вона. — Найгірше — це коли не бачиш усієї картини.

   Далі ми їхали мовчки. Я намагалася поглянути на ситуацію з різних сторін, але щоразу поверталася до того самого — нічого не складалося.

   На під’їзній доріжці нас уже чекав Маркус. Я вийшла, попрощалася з Ірискою й повільно пішла до дому.

   Увечері я чекала. Дурна звичка. Чекала, що він повернеться. Що пояснить. Що… просто буде поруч. Але я мала рацію — він залишився в місті.

   Знову й знову прокручувала в голові нашу розмову, свою поведінку, кожну інтонацію, кожен погляд. Шукала, де саме все пішло не так. І все одно поверталася до одного: довіра так не працює.

   Найгірше — я не могла зрозуміти Анетт. Ми завжди довіряли одна одній. Завжди. А тепер… серце стискалося від відчуття зради. Вона уникає мене. Свідомо. Але навіщо?

   Ледве змусила себе заснути — просто тому, що втомилася розривати себе зсередини, вигадуючи нові й нові теорії, чому вони поводяться зі мною саме так.

   Зранку я відмовилася їхати на роботу. Без мене впораються. Чекала хоч когось, хоч якогось пояснення, але до вечора отримала лише листа від чоловіка.

   Писав, що вибачається. Що коли все це закінчиться — усе пояснить. І що мені краще залишатися вдома. Не виходити. Не їхати на роботу. Ось тоді мене накрило, по-справжньому.

   Декілька днів просиділа вдома. Нікому нічого не пояснювала. Їздила верхи, але недалеко. Маркусу дали вказівки не відходити від мене. Написала листа батькові — дізналася, що він має повернутися до міста завтра. Вирішила зустрітися з ним у відомстві й поговорити. Сподіваюся, хоч він пояснить, що відбувається.

   З’явилося неймовірне бажання без попередження поїхати до батьків, на землі Монтрей. Але як би сильно зсередини не гризла образа й бажання бунтувати, холодний розум шепотів: якщо така пересторога — значить, усе серйозно. Просто треба зрозуміти, що саме.

   Зранку вдягалася в зручний одяг для роботи. Маркус миттєво насторожився.

   — Не дивіться на мене так. Хочу зустрітися з батьком, — мовила я з посмішкою.

   — Герцог надав чіткі вказівки... — почав пояснювати Маркус.