26.2

   — Я неймовірно радий бачити тебе у своєму саду, — оксамитовий голос пролунав за спиною.

   Від цього голосу раптом стало важко дихати. Я змусила себе зібратися, повільно обернулася.

   Він дивився прямо в душу — так, ніби шукав там щось своє.

   Я ледь помітно посміхнулася, зробила кніксен, опустивши очі… але майже одразу знову підняла погляд, щоб вловити його реакцію.

   Здавалося, він навіть не дихав.

   — Я теж рада тебе бачити. Вибач, що без попередження… але в нас сталася незрозуміла прикрість, — тихо мовила я, трохи нахиливши голову й несвідомо прикусивши нижню губу.

   Аімар різко сіпнувся вперед. Його очі потемніли ще більше, плечі напружилися.

   — О, Аімар, їх намагалися приспати! — пролунав знайомий голос Азалії. Вона підійшла швидко, трохи задихана ніби бігла. — І мені потрібно оглянути Ейрін.

   — Так, звісно. Я віддам розпорядження, щоб підготували чай і подали його в саду, — Лерей ще раз затримав на мені довгий погляд і пішов коридором.

   Азалія підійшла ближче й щиро обійняла мене.

   — Рада тебе бачити. Що у вас сталося? Герцогиня Тенебрайн дуже хвилюється, що дитина могла постраждати.

   — Я теж рада тебе бачити. Краще поясни, що з Лереєм відбувається? І як би ж я сама розуміла, що то з нами було. — відповіла я з посмішкою.

   — Ходімо. Я тебе огляну — і тоді поговоримо в саду.

   — Я не проти… бо досі голова обертом.

   Спостерігаючи за вправністю дівчини, я розумію: вона не просто квітка в саду Лерея — за цим стоїть серйозна лікарська освіта. Це мене зацікавлює.

   — А як сталося, що жінка в нашому суспільстві має такі глибокі знання в лікарській справі?

   Дівчина ледь усміхнулася.

   — Коли Лерей помічає хист у своїх підопічних, він викручує його на максимум, — відповіла вона й крадькома поглянула на мене.

   Я затримала цей погляд.

   — Як ти вважаєш… він одужає? — запитала я, навіть не намагаючись приховати, що розумію його дивну, майже болісну цікавість до мене.

   Дівчина уважно вдивилася в моє обличчя і сумно посміхнулася.

   — Завжди одужував… але цього разу буде складніше.

   — То, можливо, мені варто з ним поговорити?

   Вона трохи нахилила голову, ніби зважуючи мої слова.

   — Якщо ти впевнена, що не зробиш гірше… — тихо мовила вона. — Це могло б допомогти. Взагалі ти помітно змінилася, — додала вже уважніше. — Гадаю, причина в твоєму подружньому житті?

   Я ледь зчервоніла, але швидко взяла себе в руки. Чого мені соромитися власних почуттів до чоловіка? Те, що це помітно іншим… не повинно мене зачіпати.

   Після огляду красуня запевнила, що зі мною все гаразд. Лише, за її словами, бракує деяких вітамінів і я занадто нервую останнім часом. Поки це не впадає в очі, але вже відчутно. Вона провела мене до оранжереї — від цієї краси перехопило подих.

   Сесіль уже прогулювалася стежками, уважно слухаючи Іриску. Та, помітивши мене, одразу пожвавішала.

   — Ну як, усе гаразд? — запитала вона, підходячи ближче.

   — З нею все добре, — відповіла замість мене Азалія.

   Дівчата провели нас до столика під квітучими деревами. Ледь ми сіли, як до нас приєднався Лерей.

   Сесіль старанно уникала його погляду. Мабуть, їй досі було ніяково після того інциденту. Втім, здається, його це зовсім не хвилювало. Бо він… раз по раз ловив саме мій погляд. І не відпускав.

   За чаюванням розмова точилася легко, ніби нічого й не сталося. Ми навіть не торкалися теми нашої появи на вулиці розпусти. Але щойно всі трохи розслабилися — почався допит.

   — Що саме сталося? З чого все почалося? Що було незвичним? Що здалося вам неправильним?

   Лерей не підвищував голосу. Не тиснув. Навпаки — говорив повільно, стримано, ніби обережно вкладав кожне запитання тобі в голову.

   Сесіль розгублено глянула на мене, але все ж відповіла:

   — У якийсь момент я відчула страшенну слабкість… і дуже захотілося спати. А потім, коли Ейрін мене струснула… — вона мимоволі торкнулася скроні, — з’явився нестерпний біль. І стало… моторошно. Я не розуміла, що відбувається. Де я.

   Я слухала уважно, водночас перебираючи власні спогади.

   Моя розповідь почалася зі зникнення помічниці. Потім — дивна записка з нашим місцезнаходженням. Я висловила підозру, що зник і фурман, адже той, що з нами говорив, здавався надто невпевненим — ніби не знав, чи повіримо ми йому.

   Далі, витягуючи уривки з глибин пам’яті, я розповіла, що саме відчувала. У який момент занепокоїлася. І як прийшла думка тікати.

   Поки я говорила, мене ніхто не перебив.

Жодного уточнення. Жодного зайвого слова.

Сесіль дивилася на мене так, ніби не могла повірити, що в такій ситуації взагалі можливо щось помітити чи запам’ятати. А Лерей… Він слухав із жадібною, майже тривожною захопленістю.

   І лише коли я дійшла до розмови невідомого чоловіка з пані Кора — в його очах на мить блиснуло щось по-справжньому небезпечне. Це не мало до мене жодного стосунку. Але я чомусь була впевнена — тому нещасному не пощастить, коли їхні шляхи перетнуться.

   Помітивши занепокоєння Сесіль, Азалія м’яко запропонувала їй прогулятися оранжереєю й обрати квіти, які вона хотіла б бачити у своєму саду. Іриска зникла так непомітно, ніби розчинилася в повітрі — я навіть не встигла зафіксувати момент, коли ми залишилися вдвох.

   Теж прогулюючись стежками — ніби разом, але з ледь відчутною дистанцією між нами. Він тримався осторонь не випадково — у цьому відчувалася свідома стриманість.

   Не квапився скорочувати відстань, не шукав приводу наблизитися. Наче дозволяв собі лише йти поруч — рівно настільки, наскільки це було допустимо. І в цій обережності було більше, ніж у будь-якій близькості.

   Серед квітів я знову помітила півонії. Підійшла ближче, вдихаючи їхній густий, майже п’янкий аромат. Провела пальцями по пелюстках, обираючи відтінок, який все ж подобається найбільше.