26.1

   Дійшовши до карети, помічниці ми не побачили.

   — Мабуть, побігла до відомства, не дочекавшись мене, — знизала плечима Сесіль.

   Ми вирішили їхати без неї — вона знала, де нас знайти.

   Всілися всередину й продовжили розмову про її самопочуття. Судячи з опису, ранній етап вагітності зовсім не був таким уже радісним.

   Десь на середині дороги мене раптом прошив різкий головний біль. Настільки сильний, що на мить потемніло в очах.

   Глянула на Сесіль — вона виглядала ще гірше. Ледь трималася, повіки важко опускалися, рухи ставали сповільненими, ніби вона губилася в реальності.

   Серце різко вдарилося в груди. Визирнула у вікно — і всередині все похололо. Ми їхали не до відомства. Карета звернула на вулицю розпусти.

   — Чорт… — прошепотіла я, відчуваючи, як до горла підступає нудота.

   Голова розколювалася. Обід підкочував догори. Сесіль уже майже втрачала свідомість. Різко схопила її за руку й сильно струснула.

   — Сесіль! Слухай мене. Зараз будемо бігти.

   В її погляді на мить з’явилася ясність.

Цього вистачить.

   Висунулася з вікна наполовину й закричала щосили:

   — Стій собака!!!! Інакше зараз змушу зі свинями злягатися.

   У голові майнула думка, що це максимально безглузда погроза… але, схоже, саме це й спрацювало.

   Карета різко пригальмувала. Я не втрачала жодної секунди — смикнула дверцята, вислизнула назовні й потягла за собою Сесіль. Фурман щось кричав, намагався розвернути коней, але вулиця була надто вузька — навколо вже здіймався галас.

   У нас було кілька хвилин. Не більше. Я не розбирала вивісок — просто влетіла у найближчі двері, майже волочачи Сесіль за собою. Ми буквально впали на порозі.

   — Допоможіть… — видихнула я, відчуваючи, як світ починає хитатися.

   — Дівчатка, ви чого? Таких, як ви, ми не обслуговуємо, — пролунав голос немолодої, але напрочуд привабливої жінки.

   — Може, викинути їх назад? — тихо додав чоловік десь поруч.

   Я різко вдихнула, намагаючись втримати свідомість. Вони позбудуться нас. Просто винесуть — і все.

   — Нас… отруїли… — слова давалися важко. — Покличте Медову Азалію… або Шовкову Іриску…

   — У нас таких немає, — холодно відрізала жінка, вже жестом наказуючи винести нас геть.

   Останній шанс. Я зібрала залишки сил.

   — Я… донька маркізи Монтрей.

   На мить запала тиша. Жінка завмерла. А вже наступної секунди все змінилося.

   — Обережно, — коротко кинула вона.

   Двоє чоловіків підхопили нас на руки — цього разу без грубості — й швидко занесли у непримітні двері.

   Нас поклали на кушетки. Двері зачинилися. Я чула приглушені голоси за стіною. Хтось шукав «двох п’яних герцогинь». Йому різко й без церемоній відмовили.

   Я наосліп знайшла руку Сесіль і стиснула її. Вона відповіла. Ледь-ледь… але відповіла. І це було єдине, що тримало мене тут. Світ повільно розпливався. У якийсь момент я вже не була впевнена… чи ще не втратила свідомість.

   Відчинилися двері, і до кімнати зайшла жінка. Принесла води, спершу торкнулася моєї шиї, потім — Сесіль. Незадоволено похитала головою. Помітила, що я за нею спостерігаю.

   — Що ж ви, високородні, такі слабкі? — кинула, навіть не чекаючи відповіді.

   Піднесла склянку до моїх губ. Важко, але я зробила кілька ковтків.

   — Мабуть тому, що нас вирощують, як культивовані квіти. А от вам доводиться вигризати це життя… хоча ви нічим не гірші, — відповіла я і навіть спромоглася на слабку посмішку.

   Жінка саме намагалася напоїти Сесіль. Знову поглянула на мене — вже інакше.

   — От тепер впізнаю в тобі маркізу. І їй я дуже вдячна.

   Сесіль трохи прийшла до тями. Я знову дотягнулася до її руки.

   — Скоро за вами приїде Шовкова Іриска. Вашого чоловіка ми не повідомляли, але коли він зажадає відповідей — ми їх надамо, у всіх подробицях, — мовила жінка, розглядаючи Сесіль. — Хто ваша подруга?

   — Герцогиня Тенебрайн.

   У кімнаті повисла тиша. Жінка прикрила очі й нервово видихнула.

   — Мені навіть страшно уявити наслідки, якби ми вас не залишили… Як ви тут опинилися?

   Я не встигла відповісти — двері знову відчинилися. На порозі стояла перелякана Іриска.

   Побачивши її, я потягнула до неї руки з вимученою усмішкою. Вона торкнулася мого обличчя — з полегшенням, майже радістю — і одразу почала перевіряти очі, реакцію, пульс. Дістала флакон і обережно влила мені щось до рота. Я закашлялася.

   — Не нервуй, це протиотрута від порошку сну, — тихо мовила вона, погладжуючи моє волосся.

   Потім підійшла до Сесіль. Я ледве змогла прошепотіти:

   — Вона… вагітна.

   Іриска кинула погляд на жінку. Та мовчки подала склянку з водою. Зілля влили й Сесіль після того як розбавили.

   — Сподіваюся, ти не вагітна? — Іриска невпевнено глянула на пляшечку.

   — Поки що… не було симптомів.

   Вона з полегшенням видихнула.

   — Зараз вам стане трохи краще, і я заберу вас до Лерея. Він зрадіє, що з вами все гаразд… і, певна, дуже зацікавиться подробицями.

   У мене не було сил навіть якось відреагувати.

   — Пані Кора, принесіть, будь ласка, плащі для дівчат. На виїзд. Ніхто не має бачити герцогинь тут.

   — Так, звичайно, — відповіла жінка й вийшла.

   Поки ми чекали, Сесіль нарешті прийшла до тями й навіть спромоглася сісти. Іриска присіла поруч із нею й знову перевірила пульс. Герцогиня поглянула на неї зі сльозами на очах.

   — Заспокойтеся, будь ласка. Все буде добре. От приїдемо до Лерея — там Азалія вас ще огляне.

   — Мені не можна до герцога Лерея, — пошепки мовила вона.

   — Чого це? — посміхнулася красуня. — Він чемний і ніколи не дозволить собі зайвого.

   На цих словах вона кинула на мене якийсь дивний погляд.

   — Я знаю, — тихо відповіла Сесіль. — Просто чоловік може почати нервувати, коли дізнається, що я опинилася у герцога.

   — Ви ж не одні там будете. З вами буде герцогиня Валермон. От якраз її чоловікові й варто нервувати, — розсміялася дівчина.