25.3

   Одного разу ми все ж опинилися разом за обідом. Я вирішила не ходити колами.

   — Що відбувається? — склала руки на грудях, уважно спостерігаючи, як вона вперто не дивиться мені в очі.

   — Не розумію, про що ти, — відповіла Анетт і кинула швидкий погляд на годинник. Наче нам уже час іти, хоча ми щойно сіли.

   «Коли людина уникає погляду і шукає привід втекти — вона або бреше, або боїться сказати правду». Голос мами у пам’яті прозвучав надто чітко. Відчула, як всередині щось холоднішає.

   — Можливо, ти забула — я нагадаю. Але це буде востаннє, — сказала я, ледве стримуючись. — Ми разом від мого народження. Ти була поруч частіше, ніж мама чи няньки. Я відчуваю тебе… майже на рівні інстинкту. І зараз ти від мене віддаляєшся.

   Вона підняла погляд. Лише на мить. «Справжня емоція завжди з’являється першою. Усе інше — контроль». Страх. Я встигла його побачити. І одразу — нічого. Рівна поверхня.

   — Заспокойся. Все як завжди, — спокійно відповіла вона. Надто спокійно. — Це просто пересторога заради твого стану.

   Занадто рівно. Без паузи. Без пошуку слів. «Коли відповідь підготовлена — вона звучить правильно, але не живе».

   — Якого стану? Я не вагітна, — сказала я різкіше, ніж хотіла.

   Кілька людей обернулися.

   — Вибачте, — тихіше додала я, але погляду не відвела.

   — Повір, Коін дуже переживає за тебе, — продовжила Анетт, вже м’якше. — Він особисто попросив мене допомогти тебе вберегти. Як я розумію, у вас зараз… досить активне подружнє життя. От він і нервує.

   Я слухала і аналізувала кожне слово, кожен вдих. «Якщо людина говорить правду — тіло не заперечує слова. Якщо бреше — з’являється мікророзбіжність».

   Слова — правильні, інтонація — теж, але пальці. Вона ледь помітно стиснула серветку. Надто сильно для спокійної розмови і не відпускала, ніби трималася за щось.

   Усередині стало порожньо. Вона не бреше. Але й не говорить усього. І це було… гірше, набагато гірше. Бо ці прийоми, ці інтонації, цей контроль… Ми вчили разом. Мама вчила нас обох. І тепер Анетт використовує це — проти мене.

   До кінця обіду я не сказала більше жодного слова.

   А в кабінеті вона майже одразу зникла — кудись із документами. І до вечора я її так і не побачила.

   Коін намагався мене заспокоїти, але це не допомагало. Я згорнулася поруч із ним, підтягнувши коліна до грудей, майже в позу ембріона, і вперто намагалася зрозуміти: що саме відбувається… і чому я так гостро на все реагую.

   На наступний день Анетт так і не з’явилася. Хокон коротко повідомив, що вона сьогодні цілий день в університеті. Я зробила вигляд, що повірила, і занурилася в роботу.

   Мене більше не запрошували на ранкові наради — і це дратувало неймовірно.

   Хокон із Коіном поїхали у справах. Невдовзі зайшов Фінн із пропозицією замовити мені обід у кабінет. Ми іноді так робили — коли справ було надто багато або просто не хотілося йти в їдальню.

   Останнім часом, коли мене залишали саму, ставало якось особливо порожньо. Навіть звична їдальня здавалася чужою.

   Вже відкрила рота, щоб відповісти, але завмерла. На порозі стояла Сесіль.

   — Привіт… — вирвалося в мене, і я, не стримавшись, підскочила до неї та обійняла. — Я так рада тебе бачити! Що сталося?

   Лише тепер помітила — вона помітно схудла і виглядала блідою.

   — Привіт… — вона злегка знітилася. — Ми можемо сходити разом пообідати? Наодинці?

   — Звичайно, — одразу відповіла я й кинула погляд на Фінна. — Ми підемо до «Мадам Пуейра».

   Не чекаючи більше ні секунди, я потягла її за собою з відомства.

   — Аріон не знає, що я тут, — тихо мовила вона дорогою.

   Я різко обернулася.

   — Чому ти приховала це від нього?

   — Я… хотіла побачити саме тебе. І попросити допомоги.

   Поки ми дійшли до ресторації, я встигла накрутити себе до найгірших варіантів.

Окремий столик. Замовлення. Кілька секунд тиші. І я не витримала.

   — Кажи, що відбувається. У мене в голові вже стільки жахів, що, здається, простіше знепритомніти, ніж усе це витримати.

   Вона раптом щиро посміхнулася. І від цієї посмішки мені стало трохи легше.

   — Вибач, що змусила хвилюватися… — тихо сказала вона. — Я просто… вагітна.

   На мить я завмерла. А потім мало не завищала, плескаючи в долоні.

   — Що?!

   Сесіль навіть затулила вуха, сміючись.

   — Ой, вибач, вибач… І як тато зрадів?

   Вона знову посміхнулася — але одразу опустила очі.

   — Він ще не знає. Навіть більше… ніхто не знає.

   — Чому?.. — напівпошепки видихнула я.

   — Я справді дуже сильно захворіла. Не могла зрозуміти, що зі мною відбувається. Аріон звозив до мене чи не всіх лікарів міста… — вона зітхнула. — Усі в один голос казали — звичайна застуда.

   А кілька днів тому я вийшла подихати свіжим повітрям і випадково зустріла жінку… Вона підробляє повитухою, але взагалі — цілителька. От вона й одразу помітила, що я вагітна. А потім я й сама згадала… затримка, зміни в тілі…

   Я слухала її з відкритим ротом.

   — І яка ж допомога від мене потрібна?

   — Твоя підтримка, — вона усміхнулася вже щиро, навіть трохи весело. — Після розмов із тобою мені стає спокійніше.

   Я мимоволі стиснула її руку.

   — Я уявляю, як Тенебрайн зрадіє. Він тебе на руках носитиме.

   — Ти впевнена?..

   — Звичайно. Другий шанс на щасливе життя, ще й кохана дружина вагітна… Тут навіть сумніватися нічого.

   — Дякую… — вона тихо відповіла й міцніше стиснула мою долоню. — Я хотіла сказати це тобі першій.

   На мить між нами запанувала тепла, майже домашня тиша.

— До речі… — її погляд раптом став хитрим і веселим. — Ви з чоловіком уже всі кордони перейшли?

   Я відчула, як щоки зрадницьки потепліли.

   — Перейшли… — тихо відповіла я.

   — Може, і ти скоро завагітнієш. Наші діти разом гратимуться… — мрійливо протягнула вона.