25.1

   На диво, нас ніхто не турбував. У будинку було неймовірно тихо — чи то повз мою кімнату ніхто не проходив.

   Коли ми нарешті вирішили, що час поїсти, Коін пішов до ванної кімнати й потягнув мене із собою. Під легкими поцілунками ми прийняли душ. Він турботливо огорнув мене рушником, залишив чекати на помічницю, а сам пішов до себе.

   За кілька хвилин зайшла Сандра з Поллі. Молодша помічниця прибрала все зі столу, а Сандра залишилася поруч. Її уважний погляд ковзнув по мені й затримався на обличчі, ніби вона намагалася вловити хоч якусь емоцію.

   — Ви чого? — запитала я, притримуючи рушник.

   — Дуже за вас переживала, — відповіла вона, допомагаючи обрати сукню.

   — З чого б це? — не зрозуміла я. — Ви думали, що Коін може мені нашкодити?

   — Ні, — вона посміхнулася з полегшенням. — Я переживала, що він може накоїти дурниць. Учора він був занадто схвильований поруч із вами.

   — Я теж помітила за ним дивну поведінку, — зітхнула я.

   — Герцог занадто довго ходив колами навколо вас. Через це й довів себе до межі, — повільно мовила домоуправителька, допомагаючи з зачіскою. — Я боялася, що він втратить контроль і ваші стосунки знову погіршаться.

   Я лише ніжно посміхнулася, згадуючи ніч із чоловіком.

   — А мені все сподобалося. І навіть втрата контролю виявилася… заманливою.

   Зрадницьки забурчав живіт. Сандра кинула на мене через дзеркало награно обурений погляд, але швидко змінила його на турботливий.

   — Як би добре не було, не варто забувати про базові потреби. Це небезпечно.

   Вона завершила мій образ, і саме тоді я помітила в дверях Коіна. Він стояв, майже затамувавши подих, і дивився на мене. Сандра, ніби на підтримку, легенько поплескала мене по плечу й рушила до виходу. Проходячи повз герцога, наставницьким тоном кинула:

   — Тримайте себе в руках. Герцогиня все ж має пообідати.

   І пішла далі.

   Чоловік лише обурено провів її поглядом, а потім невпевнено глянув на мене.

   — Вибач… Я щось не так зробив?

   Підвелася й підійшла до нього, обіймаючи за шию.

   — Ні, мій коханий. Просто живіт обурюється, що його не погодували. А в тебе був такий погляд… мммм… — я потяглася до його вуха й прошепотіла: — Ніби ми знову залишимося в кімнаті до вечері.

   Заспокоївся і притиснув мене міцніше до себе. Хоча його збудження аж ніяк не виглядало як спокій.

   — Кохаю тебе, — ледве чутно прошепотів він, цілуючи мене в скроню.

   — Не чую тебе. Що ти кажеш? — грайливо відповіла я, збираючись іти до їдальні.

   — Хочеш, я на весь світ буду кричати про свої почуття? — він підхопив мене на руки й закружляв.

   — Я тебе теж кохаю! — вигукнула я. — Тільки благаю, зупинися, в мене вже голова обертом!

   — Вибач. Тобі й справді треба поїсти.

   Він узяв мене за руку й повів за собою.

   Дивне відчуття щастя розливалося по всьому тілу. Таке повне, що аж хотілося затримати подих, аби не злякати його. І саме тому десь глибоко всередині народжувався холод — тихий і невчасний. Ніби щось уже знало: за це доведеться заплатити.

   Я різко відкинула цю думку. Дурниці. Просто втома і звичка чекати гіршого.

   День пролетів легко і неймовірно. Ми з чоловіком трохи прогулялися верхи, а потім він переглянув нашу з Анетт роботу. Похвалив, зазначивши, що ми не байдикували.

   Я зробила ображений вигляд — і після цього він довго й ніжно переді мною вибачався.

   Чоловік повідомив дворецькому, що нам потрібно замінити кімнату: у цій уже не вміщується все необхідне. У нього є окремий кабінет, а в мене — все зосереджено в кімнаті. Ми з Анетт навіть частково переробили гардеробну на невеличку бібліотеку.

Маркус пообіцяв, що завтра займеться цим питанням.

   — Милий, а я, до речі, жодного разу не була в твоїй кімнаті, — раптом згадала я.

   — У такому випадку сьогодні ночуєш у мене, — усміхаючись, відповів чоловік.

   Після вечері я зайшла до своєї кімнати за дрібницями й попередила Поллі.

   Ніч минула неймовірно. Ранок був повільним і ніжним.

   — Якщо так і далі буде, я засумую, — тихо мовила я, притискаючись до нього.

   Відчула, як він напружився. Його погляд зосереджено шукав пояснення. Я поцілувала його в груди й уже хотіла підвестися, але він схопив мене за руку і потягнув назад.

   — Поясни, — вимагав він.

   Розсміялася з його реакції й потерлася носом об його шию.

   — Я боялася, що між нами все буде занадто ідеально, і ми навіть не зможемо сваритися. А це погано для стосунків. Але зараз я розумію — у нас буде все. 

   — Не лякай мене такими заявами, — поцілував мене і все ж підвівся з ліжка.

   Але перш ніж відпустити, на мить затримав долоню на моїй щоці, уважно вдивляючись в очі — ніби намагався переконатися, що я справді поруч і нікуди не зникну.

   — І навіть не думай сумувати без мене, — тихіше додав він.

   Притримуючи ковдру, я сіла і трохи попригала на його ліжку.

   — Ти казав, що воно не таке зручне, як моє… а воно навіть більше.

   Поглянув на мене дивним, важким поглядом, підійшов і опустився навколішки навпроти. З цікавістю дивилася на нього, несвідомо закусуючи нижню губу. Торкнувся моєї щоки — і більше не відводив погляду.

   — Ти навіть не уявляєш, як часто я проходив повз твою кімнату… — тихо почав він, важко зітхнувши і на мить заплющивши очі. — І щоразу вигадував причини постукати.

   Зробив паузу, ніби збирався з думками.

   — Але постійно зупиняв себе. Бо не міг наважитися розповісти, через що… точніше, через кого ти постраждала. Навіть не ти — люди на твоїх землях.

   Його голос став глухішим.

   — Я боявся, що ти мене зненавидиш.

   Скільки ж у ньому ще цих сумнівів і страхів… Я завжди думала, що це в мені вирує буря невпевненості, а виявляється — ми з ним однакові.

   Нахилилася ближче і поцілувала його, вкладаючи в цей поцілунок усю ніжність, на яку була здатна. Відповів — глибше, впевненіше — і вже почав підніматися назад до мене на ліжко… Але стукіт у двері обірвав цей момент.