24.2

   — Ти чого? — прошепотіла я.

   — Виявляється, я залежний від тебе, — тихо мовив він мені у скроню. — Ледь витримав цей тиждень. Навіть з’явилася думка вбити герцога де Ліріана, якщо він продовжить знущатися. Але, він мабуть, відчув, що домовлятися я вже не збираюся, і погодився на всі умови.

   Відсторонився і зазирнув у мої здивовані очі. Адже це я була впевнена, що надто сумую і не можу зібрати думки до купи. А виявляється, він теж здатен на таке.

   Поцілувала його без страху й невпевненості — просто піддавшись почуттям і пристрасті, виплескуючи весь сум і очікування.

   Відповів так само пристрасно, і мені вже було байдуже, що я щойно з роботи, що спершу варто було б привести себе до ладу й повечеряти.

   Ми зупинилися тільки тоді, коли почули покашлювання Маркуса. Він дуже спокійно чекав, поки ми прийдемо до тями, без тіні осуду чи насмішки в очах.

   Коін нарешті відпустив мене, перехопив за руку і повів до кімнати, уникаючи мого погляду. Біля дверей передав мене Поллі і, так і не подивившись на мене, пішов у бік їдальні.

Я зайшла до кімнати і здивовано поглянула на помічницю.

   — І що це було?

   — Коли герцоги повернулися, ваш чоловік місця собі не знаходив, — пошепки почала розповідати Поллі, допомагаючи мені перевдягтися. — Декілька разів поривався поїхати до відомства. Його герцог Де Ліріан разом із паном Морінером заспокоювали.

   Посміхнулася, почувши це від дівчини. Схоже, не тільки я цей тиждень сходила з розуму.

   На вечері Коін продовжив поводитися як невпевнений і розгублений чоловік. Іноді помічала, як Анетт хитро посміхається і підморгує мені. Після вмостилися у вітальні біля каміну, щоб поспілкуватися.

   Забігла Сандра з питанням на рахунок чаювання.

   — Поставиш чай? — перепитала я.

   — Уже майже готовий, леді. Просто хотіла уточнити, — відповіла вона.

   Ми усі погодилися. Чоловіки почали на перебій розповідати деталі поїздки.

   — Ти б бачила його обличчя, коли батько втретє сказав, що «це несерйозно», — пирхнув Хокон.

   — Втретє? — фиркнув Коін. — Він це сказав разів десять.

   — І кожен раз з новим аргументом, — додав Хокон, весело.

   Під час розповіді Коін трохи відтаював, і мені стало спокійніше. Ми з Анетт в свою чергу розповіли, чим займалися і скільки роботи накопичилося за час їх відсутності.

   У веселих розмовах вечір підійшов до свого завершення. Хокон поглянув на годинник.

   — О, ми ще встигаємо до себе у місто.

   — Та вже пізно. Чого ви будете їхати? — заперечила я.

   — А я теж хочу залишитися наодинці зі своїм майбутнім чоловіком, — мовила Анетт з ледь помітною усмішкою, не зводячи погляду з Хокона.

   Він посміхнувся їй у відповідь і пішов до Маркуса домовлятися про поїздку. Анетт теж підвелася.

   — Нас необов'язково проводжати, вихід знаємо де, — посміхнулася вона, обіймаючи мене.

   Нахилилася ближче і пошепки додала:

   — А ти не барися.

   Я здивовано поглянула на неї, але помітила задумливого чоловіка і ще ширшу посмішку Анетт. Легенько штовхнула її в плече і відчула спалах на щоках.

   Хокон повернувся швидко.

   — Ну що, завтра відпочиваємо, а післязавтра зустрінемося. — Простягнув руку до своєї коханої. — Ейрін, по можливості захопиш на роботу записи про сусідні клани на кордоні з землями Монтрей. Анетт казала, що ви якось за ними спостерігали.

   — Добре, — відповіла стурбовано.

   — Не нервуй. Батько не піде на них війною, він задумується домовитися.

   Я тільки хитнула головою, бо Анетт вже потягла друга на вихід. Залишилися на одинці з чоловіком. І знову його знервованість повернулася.

   — Давай я тебе проведу до кімнати? — тихо запропонував він, простягаючи руку, і в очі не дивився.

   Погодилася, і в тиші він провів мене до кімнати, злегка поцілував і пішов кудись у справах, кинувши щось про розмову з Маркусом.

   Зайшовши у кімнату, я сіла на ліжко, не розуміючи, що відбувається. Поллі допомогла переодягтися, своїми легкими розмовами трохи відволікла мене від незрозумілої ситуації.

   Після цього прийшла в голову безглузда думка: якщо чоловік не прийде до мене, сама піду до нього з надуманою причиною. Попросила помічницю про гарну нічну сорочку і халат до неї. Вона з посмішкою все підготувала і залишила мене одну.

   Підійшла до дверей і вже збиралася виходити, коли стукіт у двері ледь не налякав мене до смерті. Я миттєво відчинила їх, чим неймовірно спантеличила Коіна на порозі. Мабуть, він не очікував, що я так швидко відчиню.

   У руках він тримав тацю. На ній — цікавий металевий кубок із кришкою, вкритий вирізьбленими візерунками. Дуже ніжний і тендітний. Поруч лежала ложечка. Цікаво, що там.

   — Привіт… Я це… тобі смаколик приніс… твій улюблений. — Він старанно намагався заспокоїтися. — Але він, на жаль, трохи зіпсувався. І ще хотів поглянути на ваші записи.

   Я продовжувала стояти й шоковано дивитися на нього.

   — То… я можу зайти?

   — Так. Звичайно. Проходь.

   Відступила вбік. Він пройшов до столу й обережно поставив тацю. Я трохи поспостерігала за ним, а потім вирішила принести з особистої бібліотеки потрібний записник. Повернувшись, передала його чоловікові.

   Він поклав записник на стіл і відкрив кришку.

Всередині — трохи потьмянілий від дороги, але все ще впізнаваний крижаний бутон троянди. Краї пелюсток морозива вже починали танути, і по них стікала солодка крапля.

   Усередині мене розлилося стільки емоцій: тепло, щастя і бажання обійняти. Відчуття, як у дитинстві, коли батько привозив для мене різне морозиво. Але трояндове було моїм найулюбленішим.

   Підняла очі на Коіна, а він ніби намагався вхопити кожну мою реакцію.

   — Я боявся, що вона не переживе дорогу, — тихо, майже не дихаючи, промовив він.

   — Тоді треба її якнайшвидше з’їсти, — відповіла я й розумію, що, здається, це я розтану під його поглядом.