23.3

   Слухаючи її пояснення, я розуміла, що десь підсвідомо й сама про це здогадувалася. Моя мама, напевно, у своїй голові розіграла сотню сценаріїв. Можливо, вона навіть знала про напад заздалегідь, тому ми й були тоді готові. Батьки не випили ні краплі алкоголю, тато не розслаблявся з друзями на балу, охоронці були у повній екіпіровці. І з перших секунд нападу всі відреагували миттєво — як у бою. Мабуть, лише нас з Анетт не попередили, щоб я не нервувала і залишалася в стані ейфорії після знайомства з Коіном.

   З одного боку, було образливо усвідомлювати, що за мене все вирішили наперед. А з іншого — жодної шкоди мені це не завдало. Хоча після того, як я почала працювати у відомстві, мама миттєво приїхала мене підтримати. Скоріше за все тому, що в її плані цього не було. Мабуть, вона приїздила внести деякі поправки.

   Взагалі підозрюю, що вона має якісь зв’язки, подібні до тих, що має Лерей. Особистий статус, наданий імператором, дає право вирізати хоч цілу родину — і це навіть не підлягатиме обговоренню.

   — Ніколи не хотіла переходити дорогу рідній матері, — задумливо мовила я.

   Анетт уважно подивилася на мене і сумно посміхнулася.

   — Вона б тебе не вбила. Скоріше за все, відправила б на острів, де ти доживала б своє життя.

   — Як ти сприймаєш те, що ти її наступниця?

   — Як даність. Мене з десяти років повністю перевиховували. Оцінивши мої здібності, з п’ятнадцяти років я вже була дотична до справ маркізи.

   — Мені тоді було шість, і я жила свої найкращі роки.

   — Ну… так. Невже це погано?

   — Мабуть, ні. Обдумуючи кожен крок матері, я не бачу в жодному загрози ні для себе, ні для чоловіка. А це найголовніше.

   — А я вже думала, що в тобі підліткове бунтарство прокинулося із запізненням.

   Ми поглянули одна на одну і гучно розсміялися.

   У двері постукала Сандра і, не дочекавшись відповіді, зазирнула всередину.

   — Дівчатка, якщо збираєтеся завтра на роботу, то час спати. Інакше будете не у формі.

   — Дякую, Сандра, вже йдемо, — легко відповіла Анетт, простягаючи мені руку.

   Я підхопила її під руку, і ми разом вийшли з кабінету, так нічого, до речі, і не виписавши нового. За звичкою вона довела мене до кімнати і пішла до своєї.

    Поллі допомогла мені з вечірніми процедурами і вклала спати. Якийсь час не могла заснути. Перевернулася на бік ліжка де спав Коін і втулилася обличчям у подушку. Його аромат ще залишався на тканині. Ніби він досі був поруч. І від цієї думки я миттєво заспокоїлася.

   На ранок — швидкий сніданок. Анетт схопила необхідні записники, і ми побігли до карети, бо чортзна-як обидві примудрилися проспати. Навіть помічники не одразу нас розбудили.

   У відомстві ми кинули речі в кабінеті. Фінн привітав мене з одужанням — і ми швидко рушили на нараду до Тенебрайна. Я взагалі дивлюся: за той тиждень, поки я одужувала, Анетт тут примудрилася вже пустити коріння. Уявляю, якщо вона продовжить у тому ж дусі, то «Чорні лілії» тут усім заправлятимуть.

   Ми трохи запізнилися, але дівчину це не зупинило — вона майже з ноги відчинила двері. Чоловіки, що вже сиділи на своїх місцях, незадоволено поглянули на нас, але швидко заспокоїлися. Анетт лише злегка хитнула головою, вітаючись з усіма.

   — Дивіться, кого я до вас привела, — мовила вона, затягуючи мене до кабінету.

   Стільки уваги я давно не отримувала. Навіть з’явилося бажання сховатися за спину Анетт.

   Тенебрайн підвівся з-за столу, оминув мою колегу й несподівано міцно обійняв мене. Я навіть розгубилася — від герцога я точно не очікувала такої щирості.

   — Щиро радий бачити вас у строю. Я переживав, що ви все ж постраждали і не повернетеся до нас. — Він відсторонився, уважно вдивляючись мені в очі, і помітно опустив погляд на шию.

   — Як я могла залишитися осторонь від справ, — тихо відповіла я, трохи здивовано.

   Усі, хто сидів за столом, підвелися й почали плескати. Від такої неочікуваної зустрічі я мимоволі схопила герцога під руку і збентежено поглянула на чоловіків.

   — Заспокойся, — поруч одразу опинилася Анетт. — Завдяки тому, що ти розворушила осине гніздо, у багатьох слідчих справи порозкривалися. В інших зрушили з мертвої точки. Хтось вирішив, що розпочалася війна, і повилазив зі своїх схронів, хтось намагався під час хаосу навпаки покращити свій статус. Коротше, тобі вдячні багато хто.

   — А я тут до чого? Це ж операція Лерея була, — пошепки мовила я.

   — Але ж виконавиця ти. Мало не загинула.

   Я розправила плечі й змусила себе посміхнутися.

   — Дякую. Я щиро вдячна за вашу підтримку…

   — Досить цього офіціозу, ми всі навчені гарним промовам, — мовив з усмішкою один із слідчих, чоловік приблизно віку мого батька. — Сідайте вже. Анетт казала, що у вас є інформація по барону Каверу?

   — Так, є. Після наради зайдете до нас. Ми передамо все, що маємо, — відповіла за мене Анетт, схопила мене за руку і потягла до вільних місць.

   На нараді все було майже так само, як і минулого разу. Хтось звітував, хтось ставив питання. Анетт жваво брала участь у розмові. Я ж тихо спостерігала за слідчими і дивувалася, що вони взагалі не звертають на нас уваги. Хоча на початку нашої роботи тут, я добре пам’ятала ті невдоволені погляди. Зрозуміло, що ніхто б не дозволив собі зайвих слів, але погляди помічала.

   Після наради ми повернулися до кабінету. Фінн передав нам зібрані поточні справи і кілька нових. Ми швидко перебрали їх, намагаючись зрозуміти, що саме можемо зробити зараз. Особливо враховуючи, що Коін заборонив братися за щось серйозне без них.

   Коли тобі заборонено встрявати у небезпечні справи, робота виявилася достатньо рутинною. Їздили на виклики, збирали інформацію.

   Декілька разів були у будинках розпусти. В одному з них навіть зустріли Шовкову Іриску. Вона так щиро нам зраділа, що одразу запросила нас на обід.

   — Ой, які люди! — вигукнула вона, обіймаючи нас по черзі. — Я вже думала, що ми ніколи не зустрінемося і ви про мене забули .