23.2

   Я поглянула на них з цікавістю. Можливо, й маю здогадки, про кого вони говорять, але навіть не намагатимусь у це вникати. Все одно допомогти не зможу.

   — Головне, щоб кордонів не переходив. Усе інше минеться, — жорстко мовила мама й продовжила пити чай.

   — Не перейде, — тихо відповіла Азалія. — Він занадто добре знає, де вони.

   Дівчина мило посміхнулася і перевела розмову на легкі, неважливі теми.

   Наприкінці тижня нарешті приїхала Анетт — щаслива, з палаючими очима. Уявляю, скільки в неї нової інформації. Вона обійняла мене так міцно, що ледь не задушила.

   Увечері проводжали батьків, Хокона й Коіна. Мама обійняла мене й пообіцяла, що як тільки розбереться зі справами, які накопичилися, обов’язково знову приїде. Коін теж обійняв мене, але я не стрималася й поцілувала його з усією пристрастю, яку могла собі дозволити в присутності батьків. Він повільно видихнув, ніби намагався повернути собі самовладання. Здається, у чоловіка майнула думка залишитися вдома й виїхати зранку, але мій батько лише ледь усміхнувся, поплескав його по плечу й нагадав, що вже час вирушати.

   Ми провели карету й повернулися до маєтку. Після від’їзду всіх раптом стало якось забагато простору.

   Анетт одразу потягла мене до кімнати. Схопила чисті блокноти, кілька з уже зібраною інформацією — і швидко до кабінету. Маркус навіть загубив нас на якийсь час. Коли ж нарешті знайшов, приніс чай зі смаколиками й вирішив не заважати двом хитрим пліткаркам.

   Коли ми залишилися наодинці, я миттєво вмостилася зручніше й уважно подивилася на помічницю. Хоча тепер, мабуть, так її називати вже неправильно.

   Анетт поглянула на мене з хитрою посмішкою і теж зручно всілася.

   — Що? — награно здивовано запитала вона.

   — Розповідай.

   — Так я і збиралася. Поки чоловіків не буде, у нас нова справа. І Коін попередив, щоб я й близько не підпускала до тебе Лерея. Бо поки він повернеться, ти або випадково себе вб’єш… — після паузи додала: — або загуляєш. Але це вже я в його очах прочитала.

   — Не зрозуміла, з ким це я маю загуляти. — Якесь вогке відчуття почало розливатися всередині.

   — Це ти тут сидиш на одужанні. А Хокон уже кілька разів казав, що, здається, Лерей втрачає глузд. Розгублений і непослідовний. Хоча старанно уникає зайвий раз з’являтися у відомстві. Але подивимося, як він активізується з твоєю появою.

   — Взагалі я хотіла поговорити не про Лерея, — тихо мовила я.

   — Добре, давай про справи. Завтра з тобою поїдемо до…

   — Та до біса справи! Я про тебе все хочу знати. Про твої стосунки з Хоконом, про навчання. Я майже тиждень тебе не бачила! — образилася я і відвернулася до вікна, бо ледь стримувала сльози, що зрадницьки підступали до очей.

   Вона налетіла на мене з обіймами і завалила назад у крісло.

   — Вибач, будь ласка. Це я Коіна щодня допитувала про тебе. А тобі він, скоріше за все, нічого не розповідав.

   — Тільки те, що ти складала іспити, — ледь вимовила я, намагаючись вивернутися з її волосся, щоб вдихнути. — І ти вже називаєш його на ім’я?

   Вона розсміялася, сіла поруч і допомогла мені випростатися.

   — Так. Він сказав звикати. Бо коли я стану твоєю сестрою, буде дивно, що звертаюся до нього за титулом чи прізвищем. Усе ж найближче коло.

   Я зітхнула з полегшенням.

   — Я так рада, що він прийняв і мою сім’ю, і тебе до свого найближчого кола.

   — Він якось казав, що йому здається, ніби Монтреї вже з усіх боків його обклали. У нього просто немає вибору, окрім як довіряти.

   — Давай про мого чоловіка пізніше. Я хочу слухати про тебе.

   Вона радісно посміхнулася і почала свою розповідь.

   — Іспити склала, вже навчаюся. І оскільки мої протектори — герцоги Тенебрайн і Валермон, то з навчанням у мене проблем не буде. Тим паче я вже працюю у відомстві. На роботі я не повний день, бо навчання забирає багато часу, але цей тиждень буду поруч із тобою. Коін домовився в університеті.

   Я слухала її з щирою радістю. Раніше вона завжди розповідала про когось іншого. Фактично її життя належало мені, і все, що з нею відбувалося, оберталося навколо мене.

   — А з Хоконом що? Ти живеш у квартирі Валермона?

   — Хокон дивує мене щодня. Я й не думала, що про людину можна щодня дізнаватися щось нове. На роботі ми можемо сперечатися до хрипоти, але варто переступити поріг дому — він миттєво змінюється. Я разом із ним вчуся відокремлювати роботу і побут. Коін спостерігає за нами з цікавістю. Живу, звісно, у Хокона. Що мені робити у Коіна, тим паче тебе там немає. Можливо, цей тиждень разом у місті поживемо.

   — Я неймовірно сумувала за тобою. І щиро рада за тебе. А тепер про справи — що нового в місті?

   — Ой, там таке коїться. Тенебрайн довірив кілька справ саме нам. — вона хитро поглянула на мене.

   — Не тягни вже. Чому саме нам?

   — Бо він знає, яку інформацію ми збирали. І розуміє, що навряд чи ми так просто нею поділимося. Але саме наші знання можуть допомогти виявити зрадників.

   У мене аж очі округлилися.

   — Знову зрадники? Коли вже можна буде спокійно пожити в цій країні? І ми ж із тобою збирали здебільшого бруд, який люди ховають у своїй білизні, а не політичні інтриги. Як я пам’ятаю, ми хотіли просто вижити під прикриттям милих і невинних дівчаток. А тепер що — вриваємося у вир подій? Не хочу.

   — Хочеш. То тебе чоловік розбалував. А заколоти якраз найчастіше й починаються з тих легких натяків після того бруду, про який ти казала.

   — Та знаю я. І нічого він мене не балував, — пробурмотіла я.

   — Я все знаю, — з посмішкою відповіла вона. — Майже щовечора на руках відносив тебе до кімнати і залишався разом із тобою.

   — От стежити за моїм життям не треба, — я обурено склала руки на грудях.

   — Вибач, — розсміялася вона. — Просто було цікаво, на якому ви вже етапі. І чи можна починати навчати тебе хитрощам, чи все ще ні?

   Я пригадала, про що мама мені так і не розповіла.