22.2

  Коли Сандра пішла, я попросила Поллі знайти для мене найгарніший комплект сорочки й халата. Вона занепокоїлася, що я, м’яко кажучи, не у формі, але я лише відмахнулася й сказала, що хочу трохи зацікавити чоловіка. На що вона хитро посміхнулася і пішла виконувати моє прохання.

   Хоч це й виглядало не надто витончено — коли з-під мереживної тканини ледь проглядали перев’язки, — але чомусь мені неймовірно хотілося, щоб чоловік помітив моє вечірнє вбрання.

   Я кілька разів поправила мереживо на плечі, проводячи пальцями по тонкій тканині. Під шкірою розливалося дивне тепло. Серце билося трохи швидше, а в грудях оселилося знайоме хвилювання — тихе, але вперте.

   І раптом спіймала себе на думці, що надто стараюся. Наче не до кабінету йду… а на справжнє побачення.

   Вийшла з кімнати трохи знервована. Підійшовши до кабінету, глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися.

   Увійшла всередину й не одразу помітила чоловіка. Коін сидів за столом і уважно вчитувався в документи. Навіть не глянувши на мене, одразу перейшов до справи.

   — Я перечитав те, що ти підготувала. Це дуже допоможе нам. Тільки хотів попросити продублювати виписки ще раз — передам їх Хокону.

   — Добре, — тихо, майже рівно відповіла я.

   Я ж розуміла, що йду до нього по роботі. Про що я думала, коли збиралася? Він теж розуміє, що я зараз не в тому стані, щоб загравати. Мабуть, навіть і думки такої не допускав — що я можу спробувати його звабити. Але хоча б поглянув…

   Старанно уникаючи погляду на чоловіка, я вмостилася за другий стіл і почала уважно дублювати те, що вже писала сьогодні. Робота на якийсь час відволікла мене від сумних думок.

   Та коли я підвела голову й глянула на Коіна, раптом стало важко дихати.

   Він сидів, дивлячись в одну точку. Ніби й досі вдивлявся в документи, але очі застигли. Дихання було важким, а верхні ґудзики сорочки розстібнуті. Хоча я не могла сказати напевно, чи було так, коли я прийшла.

   — Я завершила свою роботу. Можливо, тобі ще потрібна допомога? — обережно запитала я, роздивляючись якогось дивно розгубленого чоловіка.

   Він підвів на мене погляд. Збентежений. Глибоко вдихнув і різко підвівся. Підійшов до мене, простягнув руку й забрав ручку з моїх пальців. Я від нервів уже майже згризла її край.

   — Будь ласка… не роби так. Я ж не залізний.

   Я зовсім не зрозуміла, що відбувається. Кліпнула очима від здивування і теж підвелася назустріч Коіну. Мої рухи супроводжував тихий, змучений рик. А наступної миті мене міцно притиснули до себе. Здається, я вперше відчула фізичну збудженість свого чоловіка. Коін притулився обличчям до моєї шиї і важко видихнув, ніби намагався опанувати себе.

   — Я жахлива людина, — тихо сказав він.

   Мені ж усе це було… надто приємно. Обережно торкнулася його грудей, відчуваючи, як він реагує на кожен мій рух. Але його слова зовсім не в’язалися з тим, що відбувалося.

   — Поясни, чому ти так про себе говориш? — зусиллям волі запитала я.

   Бо говорити було складно: він повільно торкався губами моєї шиї, а його пальці неспішно блукали моїм тілом.

   — Бо я розумію, в якому ти зараз стані, — хрипко відповів він. — У тебе все ще перев’язки по всьому тілу… а я як неконтрольоване створіння. Ні про що не можу думати, окрім…

   Договорити він не зміг. Раптом всадив мене на стіл і неймовірно пристрасно поцілував, розв’язуючи зав’язки халата й торкаючись до мережива, в яке я була вбрана. Лише мій напівстогін, напівшипіння змусив його різко зупинитися.

   Коін завмер, перелякано роздивляючись картину, до якої призвела його неконтрольована пристрасть. Частина перев’язок була зірвана, халат десь валявся на підлозі, а сорочка майже знята.

   — Вибач… благаю. Я не мав права… я…

   — Досить. Замовкни, — прошепотіла я, ховаючи обличчя на його грудях.

   І тільки тоді зрозуміла, що й сама не пасла задніх — його сорочка була майже розстібнута моїми руками.

   — Що означає “не мав права”? — тихіше додала я. — Мабуть, я теж прийшла в такому вигляді не лише документи перебирати.

   — То ти спеціально мене зваблюєш? — запитав він уже трохи розслабленіше, хоча дихання все ще було важким.

   — А я думала, ти мене не помітив… — тихенько відповіла я, досі насолоджуючись цією близькістю.

   Коін тихо хмикнув.

   — Не помітив? Та я ледь тримався, щойно ти зайшла. А коли ти почала задумливо вдивлятися в написане і торкатися своїх губ тією проклятою ручкою… я взагалі перестав розуміти, що відбувається навколо.

   Повільно перевела погляд на ручку, кинуту на стіл, і ледь помітно посміхнулася.

   — То, може, мені знову почати?

   — Так, — хрипко відповів він. — Тобто ні.

   На мить заплющив очі, ніби намагаючись повернути собі контроль.

   — Але давай ти спочатку одужаєш. Бо сама думка, що тобі замість задоволення буде боляче… мені огидна.

   Цього разу він справді заспокоївся. Мабуть, ця думка діяла на нього краще за будь-який крижаний душ.

   — На жаль, сьогодні нам краще триматися подалі від… спільної ночі, — тихо додав він. — Я і так відчуваю провину за свою поведінку. Вибач.

   — Я розумію, — усміхнулася я. — Це ти мене вибач. Знущаюся над власним чоловіком.

   Після цих слів він поцілував мене знову — цього разу обережно й ніжно. Допоміг привести себе до ладу й провів до кімнати. Кілька секунд стояв у дверях, ніби щось обдумуючи. А тоді, прийнявши рішення, зайшов разом зі мною.

   — До своєї кімнати я сьогодні не дійду, — тихо сказав він. — Чогось неймовірно втомився. До того ж… твоє ліжко чомусь набагато зручніше.

   Він допоміг мені лягти, потім вмостився поруч, притягнув мене до себе і тихо наказав:

   — Спи.

   Поклала голову йому на груди і, на диво, майже одразу заснула.

   Крізь сон відчула, як його пальці обережно ковзнули по моєму волоссю.

   — Божевільна жінко… — долинув тихий шепіт десь над самою скронею.