21.2

   — Якщо вже виміняла мене герцогу, — додала тихо, — то його я й підтримуватиму.

   Зупинилася лише на мить.

   — І не варто погрожувати “Чорними ліліями”. Якщо я не захочу — мене ніхто не забере. Ти в мене в гостях. І, здається, приїхала підтримати мене, а не торгуватися за кращі умови для себе.

   Я навіть не обернулася. Тиша за спиною була загрозливою. Вона тягнулася, мов натягнута струна. Убити нас усіх їй невигідно.

   — Нарешті моя донька вирішила продемонструвати силу й своє місце в суспільстві. Тепер я спокійна, — мама наздогнала нас і підхопила мене під руку з іншого боку. — Я переживала, що герцог тебе розніжив… і ти стала надто м’якою.

   Повільно повернула до неї голову.

   — Тобто те, що відбувалося довкола мене останнім часом, — це м'якість?

   — Ні, — її голос був спокійним, навіть задоволеним. — Це закономірність і самозахист. Ти чекаєш, поки ворог відкриється, і лише тоді б’єш. Але сила — це коли ти знаєш, куди він зробить крок, ще до того, як він сам це вирішить. Які в тебе відносини з цією Сесіль?

   Відчула, як Маркус ледь напружився поряд, але мовчав.

   — Ми зустрічалися лише раз. Крістін її трохи зіпсувала, але вона… Чиста, невинна квітка, яку готували бути прикрасою чоловіка.

   — Вірна Тенебрайну?

   — Так. Щирі почуття. І страх перед ними.

   Мама ледь усміхнулася.

   — Це добре. З такої можна виліпити сильну союзницю.

   Маркус до цього часу йшов мовчки. Та зрештою зупинився.

   — Коли міледі вперше з’явилася в цьому домі зі своєю помічницею, — його голос був рівним, але в ньому звучала сталь, — я був переконаний, що небезпечна саме Анетт. Думав, якщо відокремити її, герцогиня стане більш гнучкою щодо свого чоловіка.

   Краєм ока помітила, як мама уважно слухає.

   — Коли я ближче познайомився з вами, маркізо, — продовжив він, — я вирішив, що маю контролювати ваш вплив на доньку. І за потреби — вчасно відокремити й вас.

   Мама тихо усміхнулася. Їй подобалася чесність.

   — Але після сьогоднішньої розмови, — Маркус перевів погляд на мене, — я зрозумів: герцогиня спроможна сама з’їсти й переварити будь-кого. Без сторонньої допомоги.

   Між нами зависла пауза. Подивилася на нього — щиро, без гри.

   — То ви мною пишаєтеся?

   Він кліпнув. Наче не очікував цього питання. Наче був готовий до стратегічного ходу — але не до дитячої прямоти. Мама розсміялася голосно й відкрито.

   — Бачите? — кинула вона Маркусу. — Вона небезпечна саме тим, що вміє залишатися собою.

   Маркус лише ледь посміхнувся й провів мене до кабінету.

   Мама вмостилася на диванчику й одразу почала розпитувати про мої стосунки з чоловіком — надто детально, надто уважно. Я відповідала стримано. Знала: вона слухає не слова, а паузи між ними.

   Згодом простягнула їй один із щоденників.

   — Перечитай і випиши все, що може стосуватися справи.

   Так і пропрацювали до обіду — в тиші, що не була спокійною.

   По обіді почула знайомий стукіт коліс карети по гравію. Серце несвідомо стиснулося. Ми з мамою вийшли зустрічати Сесіль. Полі тихенько йшла позаду.

   — Чому ти обрала мені таку… невпевнену помічницю? — запитала я буденно, коли мама зупинилася на сходах.

   — Вона знається на самозахисті. Інші більше побутом займаються.

   Ще раз глянула на дівчину. Тонка, тиха, майже непомітна. По ній і справді важко було запідозрити бодай тінь сили.

   — Не хвилюйся. Її перевіряла Анетт, — додала мама, надягаючи на обличчя свою бездоганну маску турботливої, доброї жінки.

   Маркус відкрив дверцята карети й подав руку Сесіль. Вона легко зійшла на доріжку й майже одразу попрямувала до мене. За нею — її помічниця з кошиком квітів та солодощів. Дворецький чемно перехопив дари.

   — Привіт, — Сесіль глянула на мене трохи розгублено, потім на маму. — Добрий день. Чоловік попереджав, що ви теж будете.

   Мама схилила голову, а тоді несподівано обійняла герцогиню.

   — Рада вас бачити. Сподіваюся, нічого поганого про мене не сказав?

   — Лише щоб я не довіряла вашим солодким розмовам і посмішці, — з легкою усмішкою відповіла Сесіль. — Але якщо ви виховали таку неймовірну доньку… думаю, мені нічого не загрожує. Поки я не надумаю чогось проти Ейрін.

   Мама глянула на неї по-новому — уважно, оцінююче. І задоволено рушила до будинку.

Сесіль простежила за нею поглядом і тихо видихнула.

   — Учора ввечері чоловік повернувся неймовірно злий. За вечерею розповів, куди тебе втягнули й у якому ти стані. Я була в шоці. Ледве його заспокоїла — він уже збирався писати імператору й скаржитися на герцога Лерея.

   — Головне, що заспокоїла.

   З дому долинув голос мами. Сесіль миттєво почервоніла. Я взяла її за руку — відчула, яка вона холодна.

   — Заспокойся. Я дуже рада, що ви порозумілися, — посміхнулася їй так тепло, як тільки могла. — Пішли поїмо, а потім прогуляємось садом. Якщо я правильно зрозуміла, герцог Тенебрайн сьогодні вечерятиме з нами.

   Вона підхопила мене під руку й прошепотіла:

   — Мені треба буде дещо у тебе спитати.

   Ми якраз зайшли до їдальні, коли мама вже сиділа за столом і спостерігала за нами з тією самою ледь помітною посмішкою.

   — У неї не питай, — мовила вона. — Краще в мене. Я все розповім.

   Сесіль знову глянула на мене перелякано.

   — Не нервуй. Моя мама не читає думок. Але по губах — майже бездоганно, — тихо сказала я.

   Сесіль шоковано подивилася на неї.

   — Справді? Такому може навчитися будь-хто чи лише… особливі?

   Мама розсміялася — легко, майже щиро.

   — Будь-хто. Питання лише в тому, скільки ви готові витратити часу на це.

   Сандра з помічницями швидко розставили страви й так само тихо зникли, залишивши нас у просторі, де кожне слово мало вагу.

   Ми сіли обідати. Розмови точилися легкі й стримані — про погоду, сад, майбутню вечерю. Але я помічала, як Сесіль раз у раз переводить погляд то на мене, то на маму. Наче питання вже стоїть на язиці, але вона ніяк не наважиться його вимовити.