21.1

   Зранку зайшла Сандра з Поллі — новою моєю помічницею. Щиро здивувалася, коли виявила в моєму ліжку Анетт, і хитро посміхнулася, розбурхуючи нас.

   — Взагалі я очікувала знайти тебе в ліжку твого нареченого. До речі, він уже запитував про тебе. І Амі тебе загубила.

   — Я і сама спроможна зібратися зранку, — буркнула невдоволено Анетт, але все ж підвелася. — На сніданку зустрінемося, моя хороша.

   Кинула мені через плече й швидко вислизнула з кімнати. Амі, виявляється, вже чекала її під дверима.

   — Ну що, міледі, як завжди — ванна і процедури. Дивлюсь, вам і справді легше.

   На диво, я підвелася з ліжка швидко. Тіло ще пам’ятало вчорашній біль, але він став глухим, ніби відсунутим кудись у тінь.

   — Треба буде дізнатися склад цього магічного зілля, — пробурмотіла Сандра.

   Поки вона відволікала мене розмовами, Поллі вже все підготувала. Мовчазна, скута, уважна до дрібниць. І я мимоволі ловила себе на тому, що порівнюю її з Анетт — звичка, від якої, мабуть, ще довго не зможу відмовитися.

Ми якраз завершували бинтування, коли у двері постукали. Сандра допомогла доодягнути сукню й відчинила. На порозі стояв Коін.

   Сандра мило посміхнулася, попередила, що сніданок за двадцять хвилин, і разом із Поллі вийшла, зачинивши за собою двері.

   — Добрий ранок, красуне моя, — мовив він тихо, з тією ніжністю, що завжди змушувала щось стискатися під ребрами.

   Я вже хотіла заперечити, але, зустрівши його погляд, передумала. Стільки тепла, захоплення… ніби ми не бачилися не ніч, а розлучені були цілу вічність.

   — Добрий ранок… коханий, — ледь змусила себе прошепотіти.

   Посміхнувся — і в ту ж мить опинився поруч.

   — Мені подобається чути це від тебе, — схрипло озвався він і коротко поцілував. — Як ти почуваєшся?

   Його пальці обережно ковзнули по моєму плечу — теплою, уважною лінією. І від того дотику шкіра ніби прокинулася, пульс прискорився. Біль відступив остаточно, залишивши по собі тільки чутливість. Я ж у цей момент думала лише про одне — що хочу продовження.

   Обійняла його за шию й потягнула ближче, шукаючи нової порції поцілунків. Він не відмовив — навпаки, відповів глибше, впевненіше. Його долоня притиснула мене до себе, і між нами спалахнуло щось гаряче, майже нетерпляче. У грудях стало тісно, повітря — густим, а світ навколо звузився до його рук, його губ, його запаху.

   На мить здалося, що розум відступає, поступаючись місцем лише відчуттям. І він, здається, теж утратив контроль — його поцілунок став вимогливішим, дихання важчим.

   І саме в ту мить у двері постукали.

   — Маркіза Монтрей питає, чи її донька доєднається до сніданку? — дзвінко запитала Поллі з-за дверей.

   Я завмерла, ще притиснута до його грудей.

   — Так, — прогарчав Коін, не відпускаючи мене.

   Його серце билося так само швидко, як і моє.

   — Вибач… Тобі на роботу, а я відволікаю.

   Він торкнувся мого підборіддя, змушуючи підвести погляд. Очі ще були стуманені, але в них уже з’явилася звична твердість.

   — До біса весь світ, якщо ти так захочеш, — тихо сказав він і поцілував знову. Цього разу повільніше, стриманіше. Наче обіцянку. А не порив.

   Нарешті опанував себе, переплів наші пальці й повів до їдальні. Під пильними поглядами присутніх довів мене до мого місця, допоміг сісти, поцілував руку — довше, ніж вимагав етикет, — затримав погляд в очі й лише тоді сів поруч.

   — Герцог Валермон, ніколи не помічала за вами здібностей звабника. Невже нахапалися у герцога Лерея? — з легкою усмішкою мовила мама.

   — Ні, — спокійно відповів він, обираючи страву. — Я просто занадто довго стримувався поруч із власною дружиною.

   — І даремно, — тихо сказала вона. — Стриманість у шлюбі — найкоротший шлях до війни.

   Його виделка тихо торкнулася тарілки — і зупинилася.

   — З якою метою ви зараз мені це говорите? — він відклав прибор і уважно подивився на неї.

   Мама підперла підборіддя рукою, розглядаючи його майже з мисливським інтересом.

   — Уявімо, — нарешті мовила вона, — що ви й далі ігнорували б мою доньку. Вона подає на розірвання шлюбу.

   Тиша за столом стала важкою. Пальці Коіна стиснули мої. Його щелепа напружилася.

   — Вас розлучають. Хокон бере її за дружину — впевнений, що закоханий. Через пів року розуміє, що кохає Анетт. Ви вже не союзники. Анетт забирає змучену Ейрін і тікає до земель Монтрей. Де Ліріан вимагає повернення невістки. Починаються внутрішні заворушення. Ваші васали поділяються. Армія слабшає. Ото б мій братик зрадів, — холодно розсміялася вона, роблячи ковток чаю.

   За столом запала густа, липка тиша.

Я мимоволі уявила цю картину — і в грудях стало холодно.

   — А далі хтось дуже вчасно підкидає чутки, що герцог Валермон не зміг утримати навіть власну дружину.

   Пальці Коіна стиснули мої сильніше — вже не просто як знак підтримки, а як стримування себе.

   — І хто ж цей «хтось»? — тихо запитав він.

Мама повільно всміхнулася.

   — У політиці не існує «хтось». Є лише ті, хто встигає першим.

   Дехто за столом перестав дихати. Вона не фантазувала — вона окреслювала можливості.

   — Ми ослаблені, — продовжила вона спокійно. — Ейрін викрадають і використовують як важіль тиску, бо ви продовжуєте її кохати. І на які домовленості ви тоді підете?

— Вам би книги писати з такою уявою, — загрозливо мовив Коін. — Скоріше я викликав би Хокона на дуель. Або сам забрав би у вас Ейрін.

   У мене перехопило подих. Він не жартував.

Мама лише тихо засміялася.

   — Ні. Ви б цього не зробили. Я перевірила всіх кандидатів на роль чоловіка для своєї доньки. Усіх. Навіть тих жінок, які вас колись цікавили. Я обирала того, хто не дозволить собі неволити.

   Його плечі ледь напружилися.

   — Тобто ви все про мене знаєте?

   — Достатньо.

   — Чому ж тоді не стали дружиною імператора?

   — Бо покохала свого чоловіка. І впевнена в його довірі та захисті.