20.3

   — Вибач, — мовив тихо й хрипко. — Мені все важче стримуватися поруч із тобою.

   — Не треба вибачатися. Я відчуваю те саме, — прошепотіла і вловила, як напружилося його тіло. — Просто інколи забуваю, що в мене все болить.

   Тихо розсміявся, торкнувшись губами моєї скроні.

   — Невчасно ми вирішили задіяти тебе в цій справі. — Повільно відсторонився. — Хочеш, донесу до кімнати?

   — Не треба. Ти останнім часом і так занадто часто носиш мене на руках, — зробила крок у бік дверей.

   Та він уже підхопив мене, ніби я нічого не важила, і спокійно рушив коридором.

   — А мені подобається. Не думав, що отримуватиму від цього стільки задоволення.

   Обійняла його міцніше й сховала обличчя на грудях, думаючи, що мені теж подобається ця близькість.

   Біля кімнати чекала Сандра. Вона стримано пояснила герцогу, що сьогодні йому краще спати окремо: мене перев’язуватимуть ледь не як мумію, тож зайві подразники небажані.

   — На добраніч, кохана, — він легко поцілував мене й попрямував до своєї кімнати.

   Я завмерла від цього звертання. І водночас розгубилася через власний стан. Хоча сама наполягала брати активну участь — тепер маю наслідки.

   — А Анетт тепер теж окремо? — тихо спитала.

   — Так. Їй час навчитися менше піклуватися про вас. І дозволити комусь піклуватися про неї.

   Під час розмови мені допомогли зняти сукню. Сандра ледь помітно насупилася, побачивши синці й перев’язі на моєму тілі. Допомогла прийняти ванну, покликала помічницю, і разом обережно обробили й намастили кожний синець. Після цього вклали спати й залишили наодинці з тишею.

   Його «кохана» досі відлунювало в мені. Заплющила очі й майже фізично відчула, як знову торкається моєї скроні, як напружується його тіло, коли я притискаюся ближче. Мені боліло. Кожен рух віддавався в синцях. Та ще більше боліло те, що сьогодні він не ляже поруч. І, можливо, вперше я шкодувала про участь у справі. Бо тепер, моє тіло не може відповісти на те, що між нами росте.

   З сумом дивилася у вікно. Чоловікові до мене не можна. Анетт тепер має бути «на моєму рівні» — окремо, самостійно. Раніше вона б не відійшла від мене ні на крок.

   Скрипнули двері. Повернула голову — на порозі стояла Анетт із подушкою під пахвою. Ледь усміхнулася їй.

   — Ти думала, я не проберуся до тебе? — мовила вона й швидко вмостилася поруч. — Мені, мабуть, ще довго доведеться звикати не піклуватися про тебе.

   Вона торкнулася мого волосся, обережно провела долонею по голові й легенько обійняла.

   — Я завтра їду на роботу. Раз ти на лікарняному, мені потрібно починати навчання, — сумно продовжила вона, а я навіть обійняти її повноцінно не можу. — Хочеш знати, про що писала настоятелька сиротинця?

    — Хочу, — видихнула, стримуючи схлипування.

   — Хочеш, я пошлю все це до біса і назавжди залишуся поруч? — буденно запитала вона, продовжуючи гладити мене по волоссю.

   Я миттєво заспокоїлася. Одне моє слово — і вона відмовиться від свого нового життя. Від усього, що тільки починає для себе відкривати.

   — Ні! — навіть скрикнула. — Ні в якому разі. Ти заслуговуєш на все це. Просто мені зараз боляче. З чоловіком ми ніяк не зрушимо з місця… а ти маєш навчитися жити для себе, а не для мене. Я за тебе неймовірно щаслива. І не дозволю тобі від цього відмовитися.

   Вона розсміялася і, наскільки дозволяли мої перев’язі, міцніше притиснула мене до себе.

   — Я тебе почула. І була впевнена, що ти саме так скажеш. От одужаєш і підеш у наступ на чоловіка — ото він здивується.

   Я хмикнула крізь втому.

   — Що там із настоятелькою?

   Поглянула на мене із тихою гордістю, ніби вже прийняла якесь важливе рішення. Повільно вмостилася зручніше, поправила складки ковдри й тільки тоді почала говорити.

   — Я вже говорила з маркізою. Вона сказала, якщо це справа дотична, то краще розповісти герцогу і Хокону. Вони мають знати. Але твоя мати… — Анетт ледь усміхнулася кутиком губ. — Твоя мати сказала, що чекати на офіційні обвинувачення не буде. Почне діяти самостійно.

   Я відчула, як у грудях щось стиснулося.

   — То що ж там такого сталося? — запитала, і власний голос видав мій переляк.

   — Дітей вивозили через землі Монтрей і Де Ліріан. У контрабандистів з’явився новий шлях. Скористалися тим, що не все після війни відбудували… — вона на мить заплющила очі. — А настоятелька… колись була вихованкою твоєї матері.

   Мені стало холодно.

   — Її голова селища не підпускав близько до тебе. Під приводом, що високородним нічого спілкуватися з челяддю. Через це вона все записувала у молитовник — усе, що вдавалося дізнатися.

   Анетт зробила паузу.

   — І, на жаль, скоріш за все її вбили.

   Кров вдарила у скроні.

   — А голова вижив після затримання? — різко запитала я. Мене несподівано зацікавила саме ця деталь.

   — Так. Зараз в копалинах, — відповіла вона з тією дивною, майже хижою усмішкою.

   Я видихнула повільно.

   — Не надовго. Мама не пробачає такого. Тим паче… настоятелька відійшла від справ. І, скоріше за все, намагалася захистити дітей.

   — Вона писала у своєму щоденнику, що цей покидьок не завжди реєстрував дітей. А іноді й безхатченків у місті забирав.

   У мене всередині щось перевернулося.

   — Чого вона вичікувала? — запитала я обурено, стискаючи пальці в кулак.

   — Вона не вичікувала, — тихо відповіла Анетт. — Її занадто швидко вирахували й прибрали.

   Тиша стала важкою. Я дивилася в темряву за вікном, але бачила лише обличчя невідомих дітей.

   — Зрозуміла… — прошепотіла. — Тоді мені його зовсім не шкода.

   Поволі накочувалася втома. Слова розпливалися, думки ставали густими.

   — Треба буде… поки буду на лікарняному… заїхати до сиротинцю. Перевірити дітей.

   Анетт обережно поправила на мені ковдру.

   — Спи вже. Ще встигнеш про це подумати.

   Я ледве посміхнулася.