20.1

   Цікава картина зустріла мене у вітальні. Лерей уважно слухав мою маму, не зводячи з неї захопленого погляду. Батько з цікавістю спостерігав за цією сценою, але таки не витримав.

   — Герцогу Лерею, я щось не зрозумів. У вас не вдалося звабити мою доньку, то ви взялися за мою дружину?

   Аімар підвів хитрий погляд і чомусь глянув на мене. А я тим часом лише думала, де ходить мій чоловік, бо коли він поруч — мені спокійніше. Посмішка з губ Лерея не сходила.

   — Я впевнений, ви навіть не нервуєте через такий розвиток подій, — нарешті перевів він погляд на мого батька. — Оскільки у маркізи теж особливий статус. І, як я пам’ятаю, його їй особисто надав імператор.

   — Не думав, що вам відомі такі подробиці, — відповів батько й сів навпроти герцога. — Але про все, про що ви домовляєтеся з моєю дружиною, знатиму і я. А ще, скоріш за все, — мій зять.

   — От без нього ніяк? — показово обурився Лерей.

   — Ні, друже, без мене — ніяк. І ти знаєш причини.

   Голос Коіна пролунав за моєю спиною. Він обережно обійняв мене за талію — і я миттєво почала танути в його руках.

   Спина сама притулилася до його грудей. Я відчула, як рівно б’ється його серце — повільніше за моє. Стабільніше.

   Його подих торкнувся моєї скроні — ледь відчутно, але достатньо, щоб шкіра вкрилася мурашками.

   І весь світ — із Лереєм, статусами, землями й інтригами — раптом звузився до кола його рук.

Я й не помітила, як пальці самі знайшли його зап’ястя. Просто щоб переконатися — він тут. Поруч.

   Лерей уважно прослідкував за нами й із ще більшим напором заходився доводити свої аргументи. Після дізнаюся, про що саме вони говорили, а зараз я просто насолоджувалася присутністю чоловіка.

   До вітальні зайшла Сандра й запросила нас до їдальні. Коін повів мене, а Азалію залишив батькові. Усе одно Лерей уже відчув якийсь інтерес до земель Монтрей — і тепер так просто від моєї мами не відчепиться. Підозрюю, що це пов’язано з його квітником та навчанням.

   За столом точилися легкі розмови. Згодом батько розповів, що коли Тенебрайн дізнався, що вчудили без його відома ці недогерцоги, ще й ледь не вбили герцогиню, — мало не повбивав їх сам. Такий крик стояв у кабінеті, а лексика була така, що навіть матроси позаздрили б. І аргумент про те, що герцогиня нібито сама на це погодилася, взагалі не був сприйнятий.

   Хоча, з іншого боку, ті, хто був замішаний у цій справі, завдяки цьому себе викрили — і їх нарешті всіх затримали. Але ж не ціною життя.

   Після вечері Лерей підвівся першим. Ледь помітно вклонився — радше мені, ніж усім присутнім.

   — Ще раз прошу вибачення за нічну витівку, — мовив м’яко. — Я не мав наміру наражати вас на небезпеку.

   — Ви й не наражали, — відповіла я спокійно, хоча відчувала на собі уважний погляд Коіна. — Але маю запитання.

   Лерей ледь примружився, зацікавлено.

   — Слухаю.

   — Чому ви називаєте своїх помічниць квітковими іменами?

   На його губах з’явилася тепла, майже щира усмішка.

   — Бо вони — квіти мого саду. Кожна має свій аромат, свій характер і свою пору цвітіння.

   — І ви їх вирощуєте? — не втрималася я.

   — Плекаю, — виправив він м’яко. — Дозволяю розкриватися там, де інші б зірвали.

   Тиша за столом стала густішою.

   Коін повільно поставив келих.

   — Сад — це закрита територія, — промовив він рівним тоном. — Не кожного туди запрошують.

   Лерей перевів на нього спокійний погляд.

   — Саме тому я й запрошую. Якщо вам цікаво, — знову звернувся до мене, — якось покажу свій реальний сад. Там усе неймовірно і простіше, ніж здається.

   Я відчула, як пальці Коіна на мить стиснулися на підлокітнику мого крісла.

   — Це лише прогулянка, — сказала я, не відводячи очей від Лерея.

   — Прогулянки теж бувають різними, — тихо зауважив Коін.

   Лерей усміхнувся ширше.

   — Я поважаю межі, друже.

   Коін витримав паузу. Його голос прозвучав спокійно, але холодно:

   — Сподіваюся.

   А потім, вже м’якше, звернувся до мене:

   — Якщо хочеш піти — я не відмовлятиму. Але я поїду з тобою.

   Лерей ледь схилив голову.

   — Я й не очікував іншого.

   Ще мить утримував мій погляд, ніби перевіряючи, чи справді це лише ввічлива розмова. Потім підвівся.

   — Дякую за вечір. Нам вже час.

   Коін підвівся слідом. Провели до виходу з будинку. Чоловіки потиснули руки. У тиші між ними було більше, ніж у словах.

   Аімар щось сказав жартівливе до Азалії, намагаючись розрядити атмосферу, але навіть його легкість не змогла повністю розвіяти ту невидиму напругу, що зависла між нами.

   Коли двері зачинилися, в домі стало спокійніше, але не легше. Я повільно видихнула, тільки тепер усвідомлюючи, як напружено сиділа весь цей час.

   — Камін? — коротко мовив Коін.

   Усі погодилися. І перебралися до вітальні. Полум’я вже тліло, кидаючи м’які відблиски на стіни. Я вмостилася глибше в кріслі, відчуваючи, як тепло поступово розслабляє плечі.

   Сандра тихо занесла чай зі смаколиками. Вона майже безшумно розставила чашки й уже збиралася вийти, але Коін спокійно її зупинив.

   — Сандро, поклич, будь ласка, Маркуса. Ви теж маєте бути присутніми при цій розмові.

   Домоуправителька швидким поглядом пробіглася по нас і мовчки вийшла. За хвилину вони з Маркусом повернулися й сіли за спільний стіл.

   Я вмостилася в кріслі з ногами, підтягнувши їх під себе. Усі ці манери зараз були ні до чого. Анетт тримала мене за руку й уважно стежила за герцогом.

   Коін говорив тихо:

   — Я не проти, щоб маркіз Монтрей удочерив Анетт.

   Після його слів у кімнаті запала така тиша, ніби всі разом перестали дихати.

   — Але? — першою озвалася мама.

   Коін поглянув на неї й щиро посміхнувся.

   — Чомусь я був упевнений, що це питання виникне в кожного. Але тільки ви наважитеся озвучити його.

   Хокон кинув на друга напружений, питальний погляд.