19.2

   — Тобто в тебе була бурхлива ніч?

   Анетт лише хитнула головою, прикриваючи очі.

   — І як воно?

   Вона різко підняла на мене стурбований погляд.

   — У сенсі — як воно? Ти хочеш сказати, що в тебе нічого не було? — навіть голос підвищила.

   — Ти бачила, що на мені живого місця немає. Коін навіть торкатися боявся.

   Ми розсміялися разом. Потім вона детальніше розповіла, як вони дійшли до думки, що відчувають одне й те саме. Подробиць ночі розкривати відмовилася, але зауважила, що від Хокона ніколи не очікувала такої пристрасті.

   — Я впевнена, що моя мама не буде проти. І навіть батько Хокона. Він завжди тобою захоплювався.

   — Одна справа — захоплюватися помічницею майбутньої невістки. І зовсім інша — прийняти за невістку доньку прачки, — сумно відповіла Анетт.

   Я посміхнулася й узяла її за руку.

   — Заспокойся. Моя мама все владнає. І зверни увагу: через свої любовні переживання ти більше не їси себе провиною через мене.

   Обережно обійняла мене замість відповіді.

   Як вона може думати, що хтось здатен її не любити чи бути проти? Вона ж майже моя сестра.

   Після розмови Анетт нарешті розслабилася й повернула собі звичну легкість.

   — Слухай, хотіла тебе про дещо спитати, — мовила я невпевнено, знову пригадавши реакцію свого тіла на Лерея.

   Помічниця миттєво вловила моє занепокоєння, сіла рівніше й уважно вдивилася в мене.

   — Учора, коли Аімар прикривав мене від вибуху… сталося дещо незрозуміле.

   Вона примружила очі й подалася вперед.

   — Тобто він дозволив собі зайве, а ти побоялася сказати про це при герцогові?

   — Не зовсім.

   — Не тягни. Мені багато часу не треба, щоб надумати зайвого.

   Я ковтнула повітря.

   — Коли він торкнувся мого обличчя, помітивши кров, а потім спустив пальці до шиї, розглядаючи синці… Мені сподобалося, — прошепотіла я так тихо, ніби хтось, окрім Анетт, міг мене почути.

   Вона задумливо прикрила очі, а я й дихати перестала, чекаючи на вирок.

   — Я ж не легковажна, щоб бажати… — слово застрягло в горлі. Перед очима знову спалахнув образ Лерея, трясця його.

   Я приклала прохолодні долоні до палаючих щік. Анетт відкрила очі, помітила мій стан, усміхнулася й легенько торкнулася мого плеча.

   — Заспокойся. Ти не легковажна. Швидше за все, тебе зачарували його відвертість і впевненість. У порівнянні з герцогом він не дає часу ні на звикання, ні на роздуми.

   — Це ж погано?

   — Не думаю, що ти раптом закохалася. Скоріше, ти просто згадала, як на тебе дивилися чоловіки до одруження. Без розрахунку й політики — з цікавістю.

   — Тобто мені просто було приємно від його уваги.

   — Саме так. Але герцогу краще не зволікати, інакше він ризикує тебе втратити. Бо поруч із відстороненістю і стриманістю завжди виграють увага, цікавість і бажання.

   — І що ти пропонуєш? Накинутися на чоловіка?

   Вона щиро розсміялася.

   — Ти зараз не в тій формі.

   — О, дякую, — я зробила ображений вираз.

   — Не переживай. З огляду на його сьогоднішній стан, він і сам ледве стримується поруч із тобою.

   — Який стан? — не зрозуміла я.

   — Збуджений, — спокійно промовила вона й засміялася з моєї реакції.

   Я завмерла з відкритим ротом, не вірячи, що вона звернула увагу на таку деталь, і гарячково намагалася пригадати — як я могла цього не помітити.

   — Ти дивилася не туди, — усміхнулася вона, ніби читала мої думки. — Ти завжди дивишся в очі. А варто іноді — трохи нижче.

   — Анетт! — я обурено видихнула, відчуваючи, як щоки знову палають.

   — Що? Я ж не кажу нічого непристойного. Просто чоловіки не вміють так добре приховувати тілесні реакції, як емоції. Особливо коли справа стосується жінки, яка їм небайдужа.

   Серце чомусь вдарило швидше.

   — Вже не відсторонений?

   — Відсторонений розумом. Але не тілом. І точно не очима.

   Я замовкла.

   — Не треба на нього накидатися, — вже спокійніше додала Анетт. — Достатньо перестати вдавати, що ти нічого не відчуваєш. Чоловіки дуже тонко реагують на дозволену близькість.

   — І як це — дозволену? — тихо спитала я.

   Вона хитро примружилася.

   — Погляд довший на мить. Дотик не випадковий. І відсутність втечі.

   Я ковтнула повітря. І раптом зрозуміла, що, можливо, я не помітила його стан лише тому, що весь час боролася зі своїм.

   — Я тебе почула.

   Весь залишок дороги ми їхали в тиші. Кожна перебувала у своїх думках. Я все намагалася збагнути, як поводитися зі своїм чоловіком і як краще для себе розібрати ситуацію з Лереєм. А ще — що доведеться вислухати від матері за свою розгубленість і незібраність.

   На під’їзній доріжці я вже помітила надто багато людей. Серед них — маму, яка спокійно спілкувалася з Маркусом, і занепокоєну Сандру, що, здається, ледве дочекалася, коли карета зупиниться.

   Анетт вийшла першою й схилила голову перед маркізою. Моллі з легкою, теплою усмішкою торкнулася її підборіддя, змушуючи підвести погляд. Маркус підійшов, простягаючи мені руку. З перших моїх кроків він помітив мій стан і ледь не підхопив мене на руки.

   — Моя донька не каліка, щоб ви настільки за неї переймалися, — мовила владно маркіза.

   Дворецький миттєво відступив, лише злегка притримуючи мене за руку. Мама підійшла ближче й обережно зазирнула під комір.

   — Ого. Та тебе вбивали. Як ти це допустила?

   — Привіт, мамо, — я обійняла її з радістю. — Запанікувала й розгубилася.

   — Запанікувала, коли душили?

   — Ні. Коли не могла знайти вихід назовні.

   Вона вже розслаблено посміхнулася й теж обійняла мене.

   — Ходімо всередину. Я хочу почути всі подробиці.

   Запропонувала мені спертися на її руку. Анетт тихенько пішла слідом, поруч із Сандрою.

Біля входу до будинку нас зустріли четверо чоловіків, схиливши голови. Усі були в надзвичайній фізичній формі. Один із них здався мені надто молодим. Коли Сандра зупинилася поруч із ним, я помітила в його рисах щось від Маркуса.