19.1

   Зранку я розплющила очі, не одразу розуміючи, де опинилася. Усе навколо — чуже, незнайоме. І ще чоловік обіймає мене ззаду, міцно притискаючи до себе.

   Повільно спробувала розвернутися, намагаючись пригадати, що сталося вчора. Але тіло відгукнулося різким болем — здавалося, ниє кожен м’яз.

   Чоловіча рука ковзнула донизу живота й міцніше притиснула мене до себе.

   — Ще рано. Давай поспимо трохи, — схрипло промовив Коін.

   Я з полегшенням видихнула. Пам’ять повільно поверталася.

   — Ти чого? — тихо запитав він, ковзнувши рукою по моєму боці.

   Дихати стало важче. Він обережно розвернув мене до себе — і ледь помітно сіпнувся. Не одразу зрозуміла чому. Його пальці торкнулися моєї шиї, відвели комір сорочки. Погляд зупинився на плечі.

   — Треба було вчора компрес покласти, — тихо сказав, розглядаючи синці.

   Нахилився, поцілував плече, потім — шию. Але коли спробував обійняти й торкнувся спини, я тихо скрикнула. Завмер. Заплющив очі.

   — Вибач. Мабуть, не сьогодні будемо експериментувати у наших стосунках, — прошепотів мені в губи, притулившись лобом до мого. — У тебе ще й спина вся в синцях.

   — Коли той покидьок душив мене, він ударив мене спиною об стіну.

   Коін повільно вдихнув.

   — Сподіваюсь, він помирав повільно.

   — На жаль, ні. Часу не було, — я ледь усміхнулася. — А ти збирався експериментувати?

   В його очах блиснула знайома іскра.

   — З коханою дружиною в одному ліжку зранку? Чом би й ні.

   Я підняла руки, щоб обійняти його за шию, і тихо зашипіла від болю.

   — Ти маєш рацію. Експерименти — не сьогодні.

   Задоволено поцілував мене у скроню.

   — Я вже щасливий, що ти не червонієш.

   Підвівся й пішов до ванної. Я обережно сіла — тіло протестувало кожним рухом. Справді боліло все. Наче мене не душили, а кидали об каміння.

   Чоловік вийшов і зупинився навпроти. У його погляді з’явилося те, що він рідко дозволяв собі показувати — жаль.

   — Ми з Хоконом — на роботу. А ви з Анетт негайно до маєтку.

   — Це нечесно, — обурилася я.

   Підійшов ближче й простяг руку, допоміг підвестися, повільно довів до дзеркала.

   — Я кохаю тебе будь-якою. Але ти впевнена, що в такому вигляді хочеш з’явитися на роботі?

   Поглянула на своє відображення й завмерла. Шия — у темних плямах, пальці подерті, долоні в саднах. Розв’язала зав’язки сорочки майже до кінця й обережно глянула на плече — воно було такого ж моторошного кольору.

   Вже збиралася спустити тканину нижче, щоб оглянути спину, але Коін перехопив мою руку.

   — Якщо ти це зробиш, я не стримаюсь, — тихо прошепотів він біля самого вуха, ковзаючи пальцями вздовж мого тіла.

   — Та я зараз зовсім не приваблива, — щиро здивувалася я.

   Він тихо видихнув, ніби стримуючи сміх.

   — Кохана, я пів року стримуюсь і розум від тебе втрачаю. Ти думаєш, мене злякають якісь синці? Єдине, що мене зараз стримує, — це твоє самопочуття. І те, як ти дивишся на мене.

   — А як я дивлюся? — не зрозуміла я й розвернулася до нього.

   — Обережно, — тихо відповів він.

   Поцілував — повільно, глибоко, так, що в грудях стало гаряче. Навіть тихо застогнала від несподіваного задоволення. Відсторонився першим.

   — Час снідати. Учора написав листа твоєму батькові. Сьогодні він приїде до відомства й дорогою завезе маркізу Монтрей до нашого маєтку. Тож увечері вислуховуватимему не тільки Сандру, а й тещу.

   — Мама тобі й слова зайвого не скаже. Навпаки — зрадіє, що ти мені довірився. А от я… я точно почую, як необачно діяла.

   Зітхнула. Усвідомлення прийшло несподівано спокійне: він уже включив мою родину в цю історію. З його недовірою до світу — це був справжній прорив.

   У двері постукали. Коін дозволив зайти.

На порозі стояла розгублена Анетт.

   — Я так зрозуміла, ми на лікарняному, — тихо мовила вона, заходячи до кімнати. — Доброго ранку.

   Підійшла до мене, торкнулася шиї, розглядаючи синці, і коротко глянула на герцога.

   — Ваша світлосте, дозвольте?

   Він схилився, ледь торкнувся моїх губ і вийшов.

   — Чекаємо в їдальні, — кинув театрально спокійно, але напруження в голосі зрадило його.

   — Як ти себе почуваєш? — спитала Анетт, обережно знімаючи з мене сорочку.

   І завмерла. Її погляд ковзнув по моїх плечах, ребрах, животу. Я теж розгублено опустила очі. Синці були не лише від ударів — темніли смугами від корсета, що врізався в шкіру. Ребра ніби обвели чорнилом.

   — Доведеться бинтувати, — тихо мовила вона. — Інакше довго сходити буде.

   Швидка ванна — настільки швидка, наскільки дозволяв мій стан. Легка сукня без зайвої ваги тканини. І обов’язково з високою горловиною — приховати все це.

   Анетт дивно мовчала. Не звично. Можливо, відчувала провину за те, що сталося. Поговоримо дорогою додому. Бо там буде мама — і вона точно не дасть нам залишитися наодинці.

   За сніданком Коін дивився на нас насторожено. Я не одразу зрозуміла чому. Та згодом помітила й Хокона — неприродно тихого. Без жартів. Без звичних поглядів. Наче щось сталося.

   Провели їх до службової карети. Коін обережно торкнувся мене — так, ніби я могла розсипатися від надто сильного дотику. Поцілував і швидко пішов. Хокон затримався. Подивився на Анетт довго й напружено. Вона ледь помітно хитнула головою. Після цього він мовчки сів у карету.

   — Мені не вистачить терпіння чекати до дороги, — розвернулася я до неї. — Поясни, що сталося?

   — Не розумію, про що ти, — відповіла, відводячи погляд.

   — Анетт.

   Мій голос зірвався на гарчання.

   Саме в цей момент до нас вийшов Кірін із нашими речами.

   — Міледі, ваша карета вже під’їжджає. Радий був нарешті з вами познайомитися. Передавайте вітання Сандрі й Маркусу.

   — Дякую. Обов’язково передам.

   Вмостилася в під’їхавшу карету й продовжила пронизувати помічницю поглядом.