18.3

   — Ну як воно — без корсета? Мені сподобалося.

   Навіть не встигла відповісти. Бо помітила Коіна і одразу простягнула до нього руки. Він підхопив мене без слів. Погляд, кинутий на Лерея, був холодним і попереджувальним.

   Без жодного слова він поніс мене до карети.

Анетт підбігла слідом і накинула на мене плащ, закриваючи від чужих очей, від диму, від ночі.

І тільки тоді, притулившись до грудей чоловіка, я дозволила собі нарешті тремтіти.

   Коін сів у карету й одразу всадив мене собі на коліна, ніби боявся, що якщо відпустить — я знову кудись зникну. Його руки були теплі.

   Анетт сіла навпроти. Обличчя її вже не грайливе — холодне, зібране. Вона старанно витирала кров з мого обличчя, з пальців, з-під нігтів. Рухи обережні, але в щелепі — напруга.

   Я не могла зрозуміти, чому ми не рушаємо.

Тільки коли дверцята відчинилися й поруч із Анетт сів Хокон, карета рвонула вперед.

Ніби чекали останнього елементу.

   Я знову сховала обличчя на грудях у чоловіка. Його серце билося швидко. Нерівно. І я раптом усвідомила — він стримувався. Від вибуху. Від паніки. Від чогось ще. І від цієї думки стало страшніше, ніж від гуркоту корабля.

   Я намагалася відігнати інше — згадку про те, як моє тіло відреагувало на Лерея. На його голос. На його пальці на моїй шиї. Ні. Про це треба буде поговорити з Анетт. Бо я не хочу вірити у власну легковажність.

   Тиша в кареті була важкою. Жоден не наважувався порушити її. Лише колеса глухо стукали по бруківці.

   Я навіть встигла уявити, як Сандра подивиться на мене. Уявила її обличчя — і ледь не зітхнула. Але карета зупинилася занадто швидко. Коін не став чекати. Вийшов і поніс мене на руках.

   Я визирнула на мить. Триповерхова будівля. Стримана. Без герцогських ознак.

   — Заспокойся, — тихо мовив він. — Тут у мене квартира. Я збирався привезти тебе сюди в інших обставинах… але вийшло саме так.

   Двері відчинив чоловік років сорока. Поглянув на мене — і в його очах миттєво з’явився жах.

   — Я зараз підготую ванну, — мовив тихо, відступаючи.

   — Кіріан, підготуй ще кімнати для гостей. І познайомся — це моя дружина, герцогиня Валермон.

   Кіріан завмер. Поглянув на мене вже інакше. І в очах з’явилася лють.

   — Як так можна з герцогинею? Ви що, її з карети на ходу виштовхали?

   — Ні. Вона втікала з вибухаючого корабля, — спокійно відповів Коін, обережно всаджуючи мене в крісло.

   — Поскаржуся Сандрі. Хай прочуханку вам влаштує, — роздратовано кинув Кіріан, вказуючи Анетт напрямок кімнати.

   — Не переживай, — тихо додав Коін. — Завтра вони все побачать і без твоїх скарг уб’ють мене.

   Анетт зникла в коридорі. Коін теж на мить відійшов — і поруч одразу опинився Хокон.

   — Ти як? — тихо запитав, роздивляючись подряпини на моїх пальцях.

   — В останній момент запанікувала. Не могла знайти вихід.

   — Знову когось вбила?

   Я ковтнула.

   — Він сам винен. Дозволив собі зайвого.

   — І чого ж він собі дозволив? — пролунав розлючений голос Анетт.

   Підняла очі. У дверях стояла вона. І позаду — Коін. Руки схрещені на грудях. Обличчя кам’яне.

   — Нічого особливого… — тихо відповіла я. — Неприпустимо торкався. І душив.

   Тиша стала густою.

   — Я вб’ю Лерея, — прогарчав Коін.

   І в цьому голосі не було жарту.

   Він розвернувся й зник у кімнатах. Анетт кинулася слідом. Я лише заплющила очі.

   Ванна виявилася майже нереальною — тепла вода, чистота, запах мила. Анетт мовчки допомогла мені роздягнутися, вимила волосся, обережно торкаючись синців на шиї, на спині. Я тільки тепер відчула, як вони болять. Переживала, в чому спатиму. Але виявилося, що до нашого приїзду Сандра вже передала речі. Я вдягнула свої звичні речі — і вперше за ніч відчула, ніби повернулася до себе.

   Коли ми зібралися в кабінеті, я залізла в крісло з ногами, загорнувшись у плед. Тістечка й чай виглядали дивно мирно після всього. Кіріан поставив тацю. І всі погляди звернулися на мене, очікування, напруга, страх.

   Ковтнула чай, змочуючи пересохле горло.

   — То з чого почати? З вибуху… чи з того, як мене душили?

   І вперше за вечір дозволила собі подивитися кожному просто в очі.

   — Бажано з моменту, коли ти залишилася на кораблі без мене, — тихо мовила Анетт.

   Я розповіла все. У найменших дрібницях.

Слухали уважно, іноді ставили короткі запитання. Я зупинилася, коли дійшла до моменту, де опинилася під Лереєм.

   — Що він тобі говорив? — запитав Коін якось непритаманно невпевнено.

   — Здається, перелякався, коли побачив кров на моєму обличчі. І дав нам назви квітів. Мені й Анетт.

   — І хто ми тепер? — поцікавилася Анетт, не відводячи погляду від знервованого герцога.

   — Я — Оксамитова Півонія. А ти — Дика Фрезія. А тепер розкажіть, що відбувалося без мене.

   — Нічого цікавого, — опустила очі Анетт. — До першого вибуху.

   — Як тільки пролунав вибух, Анетт підскочила й кинулася до пірсу, — заговорив Хокон. — Я не втримав її й рвонув слідом. Кілька покидьків вибігли назустріч, але твоя помічниця — як я розумію, з твого арбалета — застрелила першого. Другого, що втратив рівновагу, залишила мені.

   Глянула на Анетт. Здається, тільки зараз вона усвідомила, що тоді втратила контроль. Я м’яко посміхнулася й простягла руку. Вона миттєво опинилася поруч і міцно мене обійняла.

   — Вона вже майже заскочила на трап, але Лерей перехопив її й жбурнув просто в мене. Ми обидва гепнулися, — з посмішкою продовжив Хокон.

   — Я й гадки не мала, що в герцога Лерея така сила, — хмикнула Анетт, трохи розслабившись.

   Єдиний, хто залишався напруженим, — Коін. Здавалося, йому й досі боліло все пережите.

   — Лерей майже спустився в трюм і зовсім не зреагував на другий вибух, — вів далі Хокон. — Я відтягнув Анетт подалі й тримав із усіх сил, стежачи за Аімаром. Коли він когось ухопив за руку й витягнув на пірс, я видихнув. Але не одразу зрозумів, чому ви, замість бігти, впали. А коли зрозумів — сам повалився разом із Анетт.