18.2

   Куди саме вкладати деталі? Де буде найменше підозри? Якщо помилюся — вони це відчують.

   Я не почула кроків. Рука схопила мене різко — жорстко, до болю. Я ледь не скрикнула, але зуби зімкнулись самі. Горло стиснулося.

   — Що ти тут шукаєш? — гаряче дихання обпекло шкіру за вухом.

   Він притиснув мене до себе. Його пальці вп’ялися в зап’ястя. Інша рука з силою стиснула сідницю — грубо, власницьки. Не перевірка. Приниження.

   Тіло миттєво скувало. Мені стало холодно. І водночас нудотно гаряче.

   — Пити хочу… — прохрипіла я, дозволяючи голосу зірватися. Нехай думає, що я слабка.

   — У нас тільки ром. Будеш? — він розсміявся, не відпускаючи. Пальці знову стиснулися, ніби перевіряючи, наскільки далеко може зайти.

   Я відчула, як він притискається ближче. Запах дешевого алкоголю і поту накрив хвилею.

   — Будь ласка… мені погано… я хочу води… — слова давались важко. Я дозволила колінам трохи підкоситися.

   — Погано буде, якщо подохнеш. — він відштовхнув мене назад на лаву. — Сиди на своєму місці і не рипайся. Зараз принесу.

   Його кроки віддалилися. Я сиділа нерухомо. Долоні тремтіли, але не від страху. Я відчувала, як під корсетом ховається холодна рукоять кинджала. Як метал впирається в шкіру між грудьми. Я вже знала, кого вбиватиму.

   Сиджу на лаві й хаотично намагаюсь зрозуміти, що робити. Думки розлітаються, ніби перелякані птахи. Поворохнула ногою — вдарилася об щось важке. Глухий звук. Нахилилась. Провела рукою по шорсткій деревині. І обомліла. Ящики з порохом.

   Серце на мить пропустило удар, а потім почало гупати так, що, здавалося, його чутно на всю трюмну палубу.

   Як я пам’ятаю принцип роботи деталей корсету: спочатку нагрів. Потім зникає те, до чого торкається. А вже після — вибух.

Тобто мені навіть не потрібно відкривати ці ящики. Достатньо покласти зверху.

   Лерей не уточнював масштабу саботажу. Я повільно видихнула. Якщо цей корабель злетить у повітря, а його останки підуть на дно… Сподіваюсь, ніхто не засмутиться. Головне — встигнути втекти.

   Зазирнула під інші лави. Такі самі ящики. Рівні ряди. Пороху тут більше, ніж людей на борту.

   Завмерла. Прислухалася. Коридор мовчить. Охоронець не поспішає повертатися. Добре. Мені без різниці, як він помре.

   Старанно пригадуючи дорогу назад, повільно почала від’єднувати китовий вус від корсету. Пальці трохи тремтіли. Коли перша деталь опинилася в руці, я відчула тепло. Ледь помітне. Але воно наростало.

   Обережно поклала її на найближчий ящик. Деревина під пластиною почала ледь темніти.

Працює. Рухалася без поспіху. Один елемент — один ящик. Крок — ще ящик. Залишаючи за собою ланцюг відкладеної смерті.

   Коли повністю позбулася ненависного корсету, легені раптом розкрилися. Вдихнула глибоко, жадібно. Ребра боліли від свободи. Мабуть, ще довго мене буде нудити від самого спогаду про ці конструкції.

   Перехопила кинджал зручніше. Холод металу трохи привів до тями. І рушила в коридор. За другим поворотом налетіла на охоронця. Він не вагався. Рука миттєво зімкнулася на моїй шиї. Стиснув з неймовірною силою. Спина вдарилася об стіну, перед очима сипнули іскри. Його пальці втискались у шкіру, перекриваючи повітря. Здалося, що хребці почали хрустіти. У вухах зашуміло.

   — Куди це ти… — прохрипів він майже весело.

   Часу замало. Боротися з цією масою — безглуздо. Поки світ ще не стемнів остаточно, я підняла руку. І встромила кинджал йому в шию — саме туди, куди говорили дівчата. Рух короткий. Без коливань.

   Він ще мить тримав мене. Сила в пальцях слабшала повільно, ніби він не розумів, що вже помирає. Відпустив, торкнувся своєї шиї, подивився на руку. Кров. У його очах з’явилося щире здивування, майже образа. Знову торкнувся мого обличчя — пальці вже ковзали, не слухались. І впав.

   Я не затримувалась. Прискорилася, бо почула, як за спиною хтось іде тим самим коридором. Кроки важкі. Перший гуркіт був слабкий. Глухий, ніби щось луснуло всередині корпусу. Мабуть не в усіх ящиках був порох. На щастя — це мені на руку. Другий вибух прогримів сильніше. Стіни здригнулися, з-під стелі посипалася тирса. Повітря стало гарячішим. У паніці здалося, що я заблукала. Коридор раптом став довшим, темнішим. Вдих. Видих. Не панікувати. Зірвалася на біг.

   Коли помітила попереду світло від місяця, що просочувалося крізь вихід на палубу, ледве не розсміялася — істерично, на межі.

   Але цього разу гуркіт був куди сильніший. Повітря розірвалося. Мене відкинуло вперед, ноги відірвалися від підлоги. Вдарилась плечем, світ перевернувся. Та в останню мить вчепилася в перила. Долоні ковзнули по мокрому дереву, пальці здерли шкіру — але я втрималась.

   За спиною корабель починав розвалюватися.

І часу в мене залишалося рівно стільки, скільки потрібно, щоб або вижити……або разом із ним піти на дно.

   Вилізла на поверхню — і повітря різко вдарило в легені солоним холодом. Я навіть не встигла вирівнятися, як хтось схопив мене за передпліччя і рвонув з корабля до трапу. Рух був різкий, впевнений.

   Було бажання встромити кинжал в руку того, хто тягнув мене, — чисто рефлекторно. Але я стрималася. Зараз не час. Зараз — бігти.

   Дерев’яний трап хитався під ногами. Позаду щось тріщало, глухо вибухало, ніби саме нутро корабля розривалося.

   Коли ми пробігали під ліхтарем, світло на мить ковзнуло по обличчю мого рятівника. Мідне волосся. Полегшення накрило раніше, ніж я встигла подумати.

   Ноги підкосилися. Я спіткнулася й повалилася на пірс, долонями вдарившись об шорсткі дошки. Світ поплив. Він одразу розвернувся, потягнув до мене руки.

   — Там порох… — ледве вистачило сил прохрипіти.

   Тільки тепер я відчула біль у горлі. Наче всередині залишилися чужі пальці.

   Лерей на мить оцінив ситуацію — і замість підняти мене, різко повалив назад, накрив своїм тілом. Притиснув так щільно, що з грудей вийшло повітря.

   Вчепилася в його сорочку. Обличчям уткнулася в його шию, вдихаючи метал, дим і щось гірко-солодке — його запах.