18.1

   Я, мабуть, задрімала, бо прокинулася від тихого стукоту у двері. Підвела очі. Коін усе ще перебирав моє волосся. На губах — ледь помітна усмішка. Наче він і не рухався весь цей час.

   — Нам уже час, — тихо сказав.

   Нахилився, поцілував. І лише коли я сіла рівніше, дозволив увійти.

   На порозі стояла Медова Азалія. У руках — довжелезний брудний плащ. Занадто брудний.

Я скривилася.

   — Розумію, герцогине, — спокійно мовила вона. — Але це необхідність. Поки доїдете — просякнете запахом. І ніхто не засумнівається.

   Зітхнула й підвелася. Та Коін раптом міцно схопив мене за руку. Поглянула на нього здивовано. Він заплющив очі. Ніби змушував себе відпустити.

   Посміхнулася, швидко поцілувала його в губи — і відступила. Бо знала: якщо ми затягнемо це прощання ще на хвилину, я вже нікуди не поїду.

Азалія спостерігала мовчки, з легкою, майже теплою усмішкою.

   Вона огорнула мене плащем — важким, вологим, із різким запахом дешевого тютюну й риби — і м’яко, але наполегливо підштовхнула до виходу.

   Біля карети чекала Анетт. Її плащ був інший — грубий, але чистіший. Вона різко перехопила мене від Азалії й буквально заштовхала всередину. На сидінні вже сиділа Шовкова Іриска.

   Дверцята зачинилися. Колеса рушили.

Лише тоді дівчата заговорили.

   — За нами стежать, — тихо пояснила Іриска. — Домовленість була така: одна з нас прийде до відомства й забере тебе, ніби названа сестра. Ти — хвора, тебе переховували.

   — А я не заходила всередину, — додала Анетт. — Бо мене можуть затримати як помічницю Карти.

   Я кивнула. Усе складалося логічно.

Але тіло не слухалося. Слабкість від корсета накочувала хвилями. Дихати ставало дедалі важче.

   Азалія нахилилася до мене й непомітно вклала в долоню маленький кинджал.

   — Сховай, — прошепотіла.

   Я просунула його між корсетом і грудьми.

   — Можливо, так тобі буде спокійніше. І ним зручно підчіплювати деталі корсета, коли настане час.

   Після цього вони коротко, пояснили, куди саме бити такою маленькою зброєю. Під ребро. Внутрішню частину стегна. Шию під вухом. Я слухала уважно.

   І раптом зрозуміла: вони хвилюються наче старші сестри, що відпускають молодшу в небезпечну темряву.

   Карета їхала дедалі швидше. І з кожним обертом колеса я все чіткіше усвідомлювала — назад дороги вже немає.

   Карета зупинилася різко. Дверцята відчинилися, і в обличчя одразу вдарив запах солі, гнилої риби й мокрого дерева. Повітря було важке, сире. Нічний туман стелився низько, ковтаючи світло ліхтарів.

   Десь далеко скрипіли канати. Глухо билися об борт хвилі. Чути було чоловічі голоси — грубі, уривчасті, з хрипким сміхом.

   Азалія першою вистрибнула з карети, потім подала руку мені. Я ступила на мокрі дошки й ледь не похитнулася — чи то від корсета, чи від того, що ноги раптом стали чужими. Плащ важко тягнув униз, просочений запахами, яких я раніше навіть не знала.

   Анетт одразу змінила поставу. Зникла вихована жінка. Плечі трохи розслаблені, погляд гострий, оцінювальний. Вона навіть ішла інакше — впевненіше, з легким викликом. Я ж навпаки — опустила голову, втягнула плечі, дозволила собі виглядати слабкою.

   — Не перебільшуй, — прошепотіла Іриска майже непомітно. — Ти хвора, але не мертва.

   Попереду, крізь туман, виринув силует корабля. Він здавався темним звіром, що причаївся у воді. Високий борт, чорні вітрила, тьмяне світло у кількох ілюмінаторах. Біля трапа стояли двоє чоловіків. Один сплюнув у воду, другий уважно дивився на нас.

   Серце в грудях вдарило так сильно, що я на мить злякалася — почують.

   — Пам’ятай, — тихо мовила Азалія. — П’ятнадцять хвилин після того, як витягнеш кріплення. І одразу до лівого трапа.

   Я кивнула.

   Корабель видав глухий скрип — ніби попередження.

   Анетт зупинилася за кілька кроків від охорони й різко зірвала капюшон з голови, навіть волосся зачепила.

   — Товар, як домовлялися! — грубо кинула вона.

   Я підняла погляд. І вперше чітко відчула — тепер я сама. Туман повільно ковзав між нами й кораблем. І ніч починалася по-справжньому.

   Один із чоловіків повільно спустився з трапа. Високий, широкоплечий, із темною щетиною і поглядом, у якому не було нічого людського — лише оцінка.

   Він підійшов ближче. Схопив мене за підборіддя й різко підняв обличчя вгору.

   — Ця? — спитав він, не відводячи очей.

   — Іншої в мене немає, — відказала Анетт з легкою зневагою. — Її партнерку пов’язали. Ця встигла втекти.

   Його пальці стиснулися сильніше. Я змусила себе не здригнутися.

   — Дивись на мене, — наказав.

   Підняла очі — невпевнено, з легким страхом. Різко смикнув мене ближче до себе. Світ хитнувся — корсет болісно врізався в ребра. Я тихо скрикнула.

   — Плащ зніми.

   Серце вдарило об горло. Анетт втрутилася миттєво:

   — Ти ж не хочеш, щоб вона тут упала? Кров ще свіжа, шви грубі. Якщо розійдуться — будете самі зашивати.

   Чоловік пирхнув, але плащ знімати не став.

І раптом його долоня ковзнула по моїй талії, грубо перевіряючи. На мить я відчула, як усередині все стискається — не від страху. Від злості.

   — Досить, — буркнув другий охоронець з трапа. — Забирай. Капітан не любить, коли ми довго торгуємося на пірсі.

   Перший ще раз штовхнув мене вперед.

   — Якщо здохне — ми тебе знайдемо і розберемо на запчастини.

   Анетт лише знизала плечима.

   — А це вже від вас залежатиме, як ви будете поводитися з нею..

   Мене грубо розвернули й повели до трапа.

Дошки під ногами були слизькі. Кожен крок віддавався в грудях болем.

   Коли я ступила на корабель, туман ніби лишився позаду. Всередині пахло інакше.

Метал. Волога деревина. Дешевий алкоголь. Старий дим.

   Темний коридор тягнувся вперед вузькою кишкою. Ліхтарі горіли тьмяно, кидаючи тіні, що рухалися разом із нами. Мене штовхнули в спину.