17.3

   — Ти неймовірна, — з щирим захопленням мовив Лерей. — Але не перегравай. Там не театр — уб’ють миттєво.

   Він обійшов стіл, сперся долонями об поверхню.

   — Ти партнерка Карти. Її пов’язали. Ти встигла схопити єдиний шанс на власне виживання. Багато за неї не дадуть — можеш трохи поторгуватися, але обережно. Тобі нікуди йти. Захищати тебе ніхто не буде — і вони це знатимуть. Проте за відданість платять. Особливо тим, кого планують використати й надалі. Все зрозуміла?

   Анетт навіть не спробувала зніяковіти. В її очах спалахнув азарт. Вона повільно посміхнулася Лерею.

   — Та годі вже, я пожартувала, — і підморгнула.

   Кілька чоловіків за столом нервово переглянулися.

   — Після справи хочу, щоб ти працювала на мене, — мовив Лерей уже цілком серйозно.

   — Без Ейрін я нікуди, — легко відповіла вона. — Тож доведеться й її переманювати.

   Після цих слів Аімар нарешті звернув на мене увагу. До цього я мовчала, втупившись у край столу, намагаючись не здаватися надто розгубленою у своєму чужому одязі.

   — А ти, — його голос став м’якшим, — просто сонечко.

   Я підняла ошелешений погляд. Він це серйозно?

   — Доведеться піднімати питання про вашу службу перед імператором. Вас явно використовують не там, де слід.

   — Досить, — твердо урвав Коін.

   Його голос не підвищився. Але став холодним, як сталь. У кімнаті миттєво запанувала тиша.

   — Ми зібралися тут не для твоїх захоплень, Лерею. Викладай суть. Часу в нас небагато.

   Він стояв за моєю спиною. Я не бачила його обличчя — тільки відчувала, його напружений погляд.

   Лерей зухвало глянув на друга й демонстративно сів на місце Тенебрайна.

   — Сонечко, — звернувся до мене буденно, ніби ми тут самі, — за легендою в тебе розрізаний черев. Їсти ти не можеш. Лише трохи води. Якби ти виглядала більш виснаженою, можливо, вони залишили б із тобою Анетт. Але ти зараз не хвора — ти просто перелякана.

   Його тон був сухий, професійний. Дивно, але звертання мене зовсім не зачепило. А от погляд Коіна — важкий, пильний, який не відривався від мене ні на мить — відволікав сильніше за будь-які слова.

   — Коін, — тихо, але з виразною погрозою мовив Лерей, — якщо будеш бентежити нашу останню надію, я не допущу тебе до справи.

   — У тебе немає таких повноважень, — рівно відповів мій чоловік, змушуючи себе відвести від мене очі.

   — Ти чудово знаєш, що є.

   Повітря між ними стало густим. Далі все перейшло в суху роботу. Розклали приблизний план корабля. Я запам’ятовувала точки — де маю закласти суміш. Де витягти китовий вус. І головне — шляхи відступу.

   Анетт видали документи на Карту. Вона уважно їх переглядала, іноді стискаючи мою руку сильніше, ніж треба. Наче нагадувала: ти не сама.

   Чоловіки вже сперечалися про засідку — де краще перекрити трап, що робити, якщо піде не за планом, хто першим відкриватиме вогонь.

   Я ж відчувала інше. Корсет почав тиснути сильніше. Дихання ставало поверхневим. Перед очима з’явилися темні плями.

   Коли нарада завершилася й чоловіки рушили до виходу, Лерей підійшов до мене й простягнув руку. Я підняла очі здивовано, але прийняла її. Підвелася — і світ хитнувся.

   — Як ти? — запитав він уже без іронії, уважно вдивляючись у моє обличчя.

   — Якщо чесно… недобре, — прошепотіла я, мимоволі вчепившись у його плече.

   — Це нормально. Тут є ділянки, що тиснуть на певні точки. Через це ти виглядатимеш так, ніби справді щойно перенесла операцію. Повір, коли знімеш — відчуєш таке полегшення, ніби вдруге народилась.

   — А ти його теж приміряв? — тихо, але з виразним підтекстом запитав Коін, уже перехоплюючи мене за руку й притискаючи ближче до себе.

   Його долоня лягла на мою талію — власницько. Захисно. Лерей навіть не знітився.

   — Звісно. Коли його розробляли, я мав переконатися, що розібрати можна швидко. Щоправда, у чоловіків анатомічні точки розташовані трохи інакше. Тож повного «задоволення» я не відчув.

   Коін нічого не відповів. Але рука на моїй талії стиснулася трохи сильніше. І я раптом зрозуміла: якщо ще хтось сьогодні дозволить собі торкнутися мене без потреби — ця місія може вибухнути раніше, ніж закладена суміш.

 Тримаючись за чоловіка, я раптом усвідомила,  щось тут не сходиться.

   — Зачекай… — повільно вимовила я. — Ти ж працюєш в антинаркотичному управлінні. До цієї справи це не має жодного стосунку.

   Анетт уже дочитала документи й підійшла ближче. Лерей усміхнувся — так, ніби саме цього питання й чекав.

   — Ти права. Я працюю в іншому місці. Але обіцяю розповісти після справи. Тобі ж цікаво?

   Я кивнула.

   — От і добре. Тоді маєш вижити. Хоча б із цікавості.

   — Мене ще розмова з чоловіком чекає після справи, — тихо відповіла я. — Тож не про тебе думатиму.

   — Як шкода, — награно зітхнув він і рушив до виходу. — А я сподівався на дуже цікаву бесіду наодинці. Хоча розмови нам усе одно не уникнути. Хтось же вас навчив бути такими… унікальними.

   Він зупинився в дверях, перевів погляд із мене на Коіна.

   — У вас година. Відпочиньте. Мої квітки заберуть дівчат і доправлять до порту. Не зволікайте.

   Коли він вийшов, напруга трохи осіла, але не зникла. Хокон підійшов до Анетт, і вони одразу занурилися в обговорення деталей її поведінки — тон, паузи, реакції.

   Коін мовчки взяв мене за руку й повів за собою.

   У його кабінеті було тихіше. Віддалений гул коридорів здавався приглушеним.

   Посадив мене на диван, приніс ковдру й сів поруч. Коли я відчула, що важко тримати спину прямо через корсет, він просто підтягнув мене до себе. Я майже безсило вмостилася на його колінах.

   Влаштувався зручніше й почав перебирати моє волосся — повільно, заспокійливо.

   — Чого ти так нервуєш? — тихо спитала я.

   Насправді це я почувалася дедалі гірше — серце билося занадто швидко, повітря не вистачало.