17.2

   — Я не загравала, чесно. Просто увійшла в азарт.

   — Кохана моя… а ти впевнена, що воно того варте?

   У його голосі було стільки тепла й турботи, що я на мить забула про серйозність справи. Захотілося просто залишитися з чоловіком наодинці й не думати ні про що інше.

   — Коіне, ти зараз не допомагаєш своїми розмовами, а навпаки — відволікаєш нашу підсадну качечку від справи, — промовив Хокон і попрямував до виходу. — Передам Фінну, хай попередить наших, що сьогодні залишаються на нічну зміну. Анетт, напиши листа Маркусу — попередь, що ви теж не повернетеся.

   Анетт зірвалася з місця й швидко наздогнала Хокона біля дверей. Помітно нервувала, але ховала це за легкою посмішкою.

   Коли вони вийшли й ми знову залишилися наодинці, Коін присів навколішки навпроти мене, взяв за руки й уважно вдивився в очі.

   — Я не буду тебе повчати й розповідати, наскільки це небезпечно. Але чому ти не порадилася з нами, а самостійно прийняла рішення? Тебе зацікавив Аімар?

   Від його запитання мої брови поповзли вгору. Я навіть відкрила рота від подиву.

   Усміхнувся з моєї реакції, ледь торкнувся щоки й поцілував. Після цього підвівся і вмостився за мій стіл, чекаючи, поки я прийду до тями.

   — Те, що ти домовилася з ним про майбутню послугу, — це добре. Його не так просто на таке розкрутити. Найчастіше всі навколо йому винні. А це означає, що справа й справді серйозна.

   Я нарешті відійшла від шоку, всміхнулася своєму чоловікові й вирішила з’ясувати деталі.

   — Що він мав на увазі, коли говорив про людей, яких використовує?

   — За кожну людину, яку підставив під удар і не встиг захистити, — уб’є, помститься, знищить. Але найчастіше він прораховує все до дрібниць, тож такий варіант малоймовірний. Навіть якщо здається, що він використовує всіх, насправді — турбується про них. З ним часто працюють дівчата з будинків утіх: він щедро платить і піклується про них. До речі, треба дізнатися в Анетт — його ж не було в її списку на роль твого коханця?

   Я не одразу зрозуміла, що це жарт — натяк на якісь мої «відносини». Я вже продумувала, яку зброю зможу взяти із собою, тому відповіла майже машинально:

   — Навряд. Ми про нього знали надто мало. Дізнаватися було небезпечно. Анетт обходила його десятою дорогою, тож скоріше за все навіть думки такої не було.

   Він розсміявся — занадто гучно. Помітно, що й сам нервує.

   — Тепер я всіх вираховуватиму — хто ж ще міг бути в тому списку.

   Повернулися Хокон з Анетт, і ми почали пропрацьовувати стратегію. Заходили ще чоловіки, вислухали настанови й пояснення Коіна. Домовилися зібратися на нараду за півтори години — саме мав повернутися Лерей і пояснити деталі справи.

   Повернувся Лерей із двома дівчатами. Бездоганні. Неймовірні. Легкі й привітні — так, що з першого погляду й не скажеш, чим вони заробляють на життя. Лише уважний, оцінювальний погляд на чоловіків і те, як повільно ковзнули язиками по губах, видавали їхній фах. Жодна пристойна леді не дозволить собі такої відвертості.

   Я навіть розгубилася від того, як легко вони цим користуються.

   Лерей підвів їх до нас з Анетт і коротко наказав діяти. Дівчата привіталися, окинули поглядом «фронт робіт». Чоловіки мовчки вийшли з кабінету. Штори зсунулися. І тепер їхні очі знову були спрямовані на нас.

   — Де вони тебе відкопали? — з усмішкою запитала одна.

   — Медова Азалія, — представилася вона з легким уклоном.

   — Шовкова Іриска, — підхопила друга.

   Справжні імена, як вони пояснили, знає лише Аімар. Квіткові псевдоніми здалися мені навіть романтичними.

   — Вибач, не зрозуміла запитання, — відповіла я, знімаючи верхній одяг і залишаючись у спідній білизні.

   Їхній погляд миттєво ковзнув до кинджала, який я поклала на стіл. Потім — до синця на плечі.

   — Я про те, що ти незаймана, — уточнила Азалія, легко торкнувшись мого плеча. — Тобі ж не шістнадцять.

   Я ледь не вдавилася повітрям.

   — Вона з вищого товариства, — відповіла за мене Іриска, обводячи мене поглядом, ніби коштовну тканину. — Таких бережуть до шлюбу. Яка ж ніжна шкіра…

   Я перелякано глянула на Анетт. Та вже роздяглася і підійшла ближче, стаючи між нами.

   — Облиште її. Вона дружина герцога Валермон.

   Дівчата обмінялися швидкими поглядами.

   — Він по чоловіках? Через це до тебе не торкається? — буденно, ніби питаючи про погоду промовила дівчина.

   — Ви прекрасно знаєте, що він не по чоловіках, — спокійно відповіла Анетт, відсуваючи мене трохи назад.

   — Хто зна… Може, війна щось у ньому зламала, — знизала плечима Азалія й простягнула мені жорсткий корсет. — Знімай верхню частину.

   Від їхніх розмов у мене горіли не лише щоки — здається, навіть спина під поглядом палала.

   — Ой, подивись, яка вона мила, — радісно прошепотіла Іриска, перш ніж затягнути шнурівку. — Це просто скарб.

   Корсет стиснув ребра, вибиваючи з легень повітря. І я раптом усвідомила: вони дивляться на мене не як на суперницю. І не як на жертву. А як на щось крихке. Незвичне. І небезпечно невинне для цього світу.

   — Це одна з причин, чому ми не підійшли для цього завдання, — вже без усмішки мовила Азалія.

   Її голос став холодним, діловим. Вона вказала на лінії корсета.

   — Дивись уважно. Він складається з секцій, розділених китовим вусом. Бачиш ці пластини?

Вона вивернула верхній край, показуючи кріплення.

   — Коли настане час, ти витягнеш ці вуси. Частини розкладеш у вказаних місцях. Із моменту, як порушиш кріплення, матимеш п’ятнадцять хвилин. Не більше.

   Я ковтнула уважно слухаючи її.

   — Це не просто порох. Суміш реагує на нагрів. Спершу вона ніби проїдає все, чого торкається… а вже потім — вибух.

   Тон не залишав місця для фантазій. Поки пояснювали, мене перевдягали у бруднуватий одяг — грубу темно-синю сорочку і короткі брюки явно більшого розміру. Анетт стояла поруч у яскравій, надто кричущій сукні — такій, що не належала жодному прошарку суспільства.