17.1

   Лерей повільно сплів пальці перед собою. Погляд — зосереджений, без тіні флірту.

   — Отже. У нас є лише одна ніч.

   Повітря в кабінеті стало важчим.

   — Не зрозумів. Ти ж казав, що нічого не відомо, — першим оговтався Коін.

   — Я казав, що не все відомо. Це різні речі. — Лерей знизав плечима й знову глянув на мене.

   — Ти йшов саме до наших дівчат? — погрозливо уточнив Хокон.

   — Як красиво звучить… наших дівчат. — Він мимохіть усміхнувся, але миттєво посерйознішав. — По-перше, ви мали б розуміти, на який ризик прирікаєте їх, коли берете на таку службу. По-друге, ви їх занадто оберігаєте. А по-третє — я фізично не встиг би підготувати своїх помічниць. Вони спеціалізуються на іншому. А ваші… — короткий погляд на мене й Анетт, — спроможні себе захистити.

   Тиша впала важка, мов ковдра. Кожен рахував свої “за” і “проти”.

   — Я можу відмовитися, якщо вирішу, що це надто небезпечно? — тихо спитала я.

   Пальці Коіна стиснулися так, що стало боляче.

   — Коли я вперше почув, що жінок допустили у відомство, мене це занепокоїло, — рівно мовив Лерей. — Але тепер, з огляду на обставини… я радий, що ви у нас є.

   — Спершу одружися — тоді й використовуй власну дружину, — холодно кинув Коін, помітивши, як перекосило моє обличчя, й перехопив мою руку вже обережніше.

   — Ви самі зробили їх слідчими, а не секретарками. Якби хотіли безпеки — тримали б під замком. Але це розмова на потім.

   Його погляд ковзнув по мені та Анетт.

   — Занадто доглянуті. Але це швидко виправляється.

   — Говоріть уже, — обірвала я. — Мені ще з чоловіком домовлятися.

   — Я так і думав. — Він розсміявся. — Ти не з тих, хто сидить без діла. Чи це опіка чоловіка так дратує?

   Я лише холодно глянула на нього й ніжно провела пальцями по руці Коіна. Він завмер —  від моїх дій.

   — Мені потрібно, щоб на одному з кораблів стався саботаж. Тоді інші почнуть рухатися — і ми їх одразу побачимо. Перевірки нічого не дали.

   — Який саме саботаж? — спитала я.

   — Тебе повинні продати як “цінний товар”. У тебе зашиють дорогоцінні камені.

   Я розгублено кліпнула. Чекала почути про зілля.

   — Там не лише дурман і гидота, — спокійно продовжив Лерей. — Каміння — значно вигідніше. Через це тебе посадять окремо. Берегтимуть. Твоя помічниця проведе тебе на корабель, отримає гроші й піде. А ти… вночі закладеш вибухівку в трюмі. П’ятнадцять хвилин до детонації. Тобі доведеться запам’ятати всі проходи.

   — Я проти! — різко мовила Анетт. — Я не залишу Ейрін одну.

— Які гарантії, що з нею нічого не станеться? — глухо додав Коін.

   Лерей не відвів погляду.

   — Гарантій немає.

   Тиша стала гострою.

   — Моїх жінок вони розкусять одразу. Я вже пробував. — На мить в його очах промайнуло щось темне. — Одна зникла. Досі шукаємо.

Він перевів погляд на мене.

   — Вони обирають недосвідчених. Невпевнених. Тих, хто здається легким здобутком.

   Пауза затягнулася.

   — Саме тому в тебе є шанс обвести їх навколо пальця. То що… я можу на вас розраховувати?

   Подивилася на Коіна. Він ніби застиг. У його очах — біль, сум і водночас дивна покора. Він не втручався. Дає мені вирішувати. І це було складніше, ніж якби заборонив.

   — Вони ж перевірятимуть, чи є в мені щось, — спокійно спитала я. — Як ви це поясните? Невже… різатимите?

   — Звісно, ні. — Лерей навіть не кліпнув. — На своїх “перевізниць” вони завжди надягали жорсткі корсети. Щоб мінімізувати ризик деформації… товару й самої носійки. Труп на кораблі — це зайві проблеми. До того ж у команди немає хірургічного досвіду.

   Він говорив майже буденно. Ніби про вантаж зерна. Хотілося його розчарувати. Відмовити просто з принципу. Але цікавість — небезпечна риса — повільно затягувала.

   — Чому без підстраховки? — тихо уточнила я. — Хіба не простіше, якщо буде хтось, хто контролює?

   — Тоді до покупця доходила б половина. — Лерей не відводив погляду від моїх очей. І в тому погляді було щось тривожне. — Жадібність завжди перемагає обережність.

   — Чому не можна, щоб я була перевізницею? — насторожено втрутилася Анетт.

   — Бо в тобі немає тієї чистоти й невинності, — спокійно відповів він. — Ти можеш зіграти роль. Але відчутно, що ти вмієш убивати й навчена виживати. А от Ейрін…

   Зробив паузу.

   — Достатньо юна. Недоторкана. Чоловіки це відчувають.

   Останні слова він вимовив, дивлячись на Коіна з відвертою іронією.

   Коін підвівся різко.

   — Я все розумію. І якщо ми відмовимо, ти цього не забудеш.

   — Обов’язково запам’ятаю, — легко погодився Лерей. — Але повір — я особисто контролюватиму процес. Ти знаєш моє ставлення до людей, яких я використовую.

   — Знаю. — Коін підійшов до вікна, спиною до нас. — Але вона буде там сама. Де ти збираєшся ховати вибухівку?

   — У корсеті. — спокійно відповів Лерей. — Його вже розроблено.

   Відкинувся на спинку крісла.

   — Поясню принцип дії, якщо всі погодяться. Там усе продумано: механізм спрацьовування, таймер, захист від випадкового удару. П’ятнадцять хвилин — більш ніж достатньо, якщо знати план корабля.

   Тиша знову повисла. Я відчувала, як рішення повільно стає неминучим.

   — То що, герцогине? — тихіше додав Лерей. — Ви граєте?

   — Я не згоден, — тихо, але з явною загрозою мовив Хокон. — Я зрадів, що їхній розум оцінили. Але не очікував, що ними одразу почнуть прикриватися.

   — Ми не прикриваємося. Ми вводимо їх у справу, — спокійно відповів Лерей.

   Підійшов до Коіна й легко торкнувся його плеча — по-приятельськи.

   — Думаю, Тенебрайн не був би проти. Але його сьогодні немає. Доведеться вирішувати самим.

   — Я не можу на це погодитися, — тихо сказав Коін.

   — І я, — різко втрутилася Анетт. — Якщо з Ейрін щось станеться… мене маркіза Монтрей уб’є. І я сама собі цього не пробачу.

   Лерей розвернувся до неї.