16.3

   Анетт підняла очі на моє зчервоніле обличчя. Усмішка повільно розтяглася на її губах, але вона делікатно вирішила нічого не коментувати.

   Коли ми завершили перечитувати написане й звірили звіти з Хоконом, із кабінету Коіна долинули сторонні голоси. Хокон завмер, прислухаючись. Швидко зібрав наші папери й рушив туди, попросивши нас не висовуватися.

Ми з Анетт лише перезирнулися й вирішили бути слухняними дівчатами.

   Повернулися до завислих справ. Роботи вистачить — навіть додому буде що взяти.

   У якийсь момент суміжні двері розчинилися навстіж. Ми з Анетт невдоволено обернулися — навіть наші напарники стукають, перш ніж зайти, а тут така зухвала поява.

   На порозі стояв чоловік.

   Темні, майже чорні очі швидко оцінили приміщення, хоча губи вже розтягнулися в легкій, майже грайливій усмішці. Мідне волосся відливало теплом у світлі ламп, підкреслюючи бездоганно рівну поставу. Він тримався впевнено — спокійно, без демонстративної величі, але з тією внутрішньою силою, яка не потребує доказів.

   — Пані, — звернувся він до нас із легкою насмішкуватістю, ніби випадково опинився тут і тепер шукає привід залишитися довше.

   У голосі — м’якість. У погляді — уважність хижака.

   — Сподіваюся, я не перервав чогось важливого? — додав він уже майже невинно.

   І саме ця «невинність» насторожувала найбільше.

   За манерою триматися й зовнішністю я одразу впізнала його — герцог Аімар Лерей.

   Герцог не за народженням, а за службу імператору. Свій титул він здобув відданістю й роками бездоганної роботи, і це відчувалося — у стриманості рухів, у холодній дисципліні за легкою усмішкою.

   Анетт не раз про нього говорила. Неймовірно небезпечний. Майстер прикидатися безтурботним ловеласом, серцеїдом, що впадає за жінками лише задля розваги. Легка насмішкуватість, невинні компліменти, грайлива інтонація — усе це було лише маскою. Насправді ж це його улюблений спосіб приховувати справжні наміри. Перш ніж довіряти — він грав. І грав переконливо.

   Анетт завжди уникала перетинатися з ним. Казала, що їхні методи здобутку інформації надто схожі.

   — Якщо ми опинимося в одній кімнаті, — якось зауважила вона, — це буде знищення всього живого.

   Тоді я посміялася. Зараз — ні.

   Особливо коли герцог повільно, майже ліниво рушив у наш бік, а його темні очі вже уважно вивчали кожну нашу реакцію.

   Коін стояв у нього за спиною. За мить обійшов Лерея, підійшов до мене й узяв за руку — ніжно, але так, ніби ставив межу.

   — Якщо вже виявили таке бажання, то познайомтеся. Це моя дружина — леді Ейрін Валермон. — У голосі прозвучала м’яка, але цілком відчутна загроза. Він глянув на мене. — А це герцог Лерей.

   Герцог не зводив з мене гострого, уважного погляду. Усмішка на його вустах була надто манлива — з тих, що не приймають відмови. На таку складно не відповісти.

   Я на мить замислилася: постати перед ним силою чи безневинністю? Чи одразу показати, що не маю наміру грати?

   Вирішила перевірити його.

   Злегка присіла в реверансі, м’яко всміхнулася.

   — Приємно познайомитися, — мовила з легким придихом. — А це моя помічниця — Анетт Ашвель.

   Коін зробив вигляд, що нічого не помітив. В очах Анетт спалахнула цікавість; вона кокетливо опустила вії й також присіла. Хокон, стоячи за спиною Лерея, схрестив руки на грудях і невдоволено хитнув головою.

   — Ви неймовірні красуні. І, можливо, якби я зустрів вас на балу чи на прогулянці, я б повірив у безтурботність і наївність. — Його усмішка стала тоншою. — Але мені вже доповіли, у яких справах ви брали участь. І, зізнаюся, ваш вигляд сьогодні зовсім не демонструє ані елегантності, ані витонченості.

   — А ви не припускаєте, що ми просто приїхали верхи провідати герцога на роботі? — твердо запитала Анетт.

   Я знову всміхнулася — і перестала грати леді.

Поглянула на Лерея інакше. Холодніше.

   — І не варто так ввалюватися до кабінету, наче до власного дому. Вам це не личить.

   Розсміявся — щиро чи з викликом, сказати було складно. Знову перевів погляд на Коіна.

   — Якщо твоя дружина не збирається з тобою розлучатися, я готовий забрати помічницю собі. Таких жінок треба тримати якомога ближче.

   — Анетт скоріше переріже тобі горлянку вночі, — сухо мовив Хокон. — До того ж її вже затверджено в університеті.

   Анетт здивовано глянула на мене. Я ледь помітно хитнула головою — згодом поясню.

   Лерей підійшов до дошки, перед якою ми щойно стояли. Уважно оглянув замальовки, провів пальцем по одному з контурів.

   Коли обернувся до нас, усмішки вже не було.

Ігор — теж.

   — Ви, звичайно, молодці. Але через вас схема зруйнована. Ті, хто привіз товар, уже збираються зніматися з якоря. І я не певен, що ми встигнемо все підготувати для їхнього затримання.

   — А Карта щось сказала? — тихо запитала я, не зовсім розуміючи, чому він узагалі ділиться цим із нами.

   — Вона вже все розповіла. У найменших подробицях. — Знову та холодна посмішка.

   Мене мимоволі пересмикнуло.

   — Я хотів би вас використати.

   Фраза прозвучала надто двозначно. Його погляд ковзнув з голови до ніг.

   Я лише підняла брову. Коін миттєво став переді мною, закривши собою. Лерей підняв руки вгору й, посміхаючись, зробив крок назад.

   — Чого ти так нервуєш? У мене все буде під контролем. Одна піде як неповнолітня біжанка, інша — підмінить Карту.

   — Мені ще цього не вистачало, — загарчав мій чоловік. — У тебе що, дівок немає, які на це погодяться?

   — По-перше, звісно, є. Але вони некомпетентні. А по-друге… відколи це ти почав розрізняти, ким можна ризикувати, а ким — ні?

   — Відтоді, як моя дружина почала тут працювати.

   Я вийшла з-за його спини й обережно торкнулася долонею.

   — Ти ж обіцяв не вирішувати за мене, — тихо сказала я. — Я сама можу відмовитися, якщо не буду впевнена.

   Він обернувся до мене з поглядом, у якому читалося: ти — і відмовишся?