16.2

   Карета зупинилася. Хокон вийшов першим і простягнув мені руку. Я подала свою навхрест — ліва вже майже не слухалася. Він одразу все зрозумів, перейшов на інший бік і обережно допоміг спуститися.

   Не давши перепочити, повів одразу до покійницької. Це й не зовсім лікарня, але оглянути могли.

   Краєм ока помітила, що Коін і Анетт рушили слідом. Анетт щось активно пояснювала герцогу, але він не зводив із мене погляду.

   Усередині нас зустрів той самий чоловік, якого ми вже бачили раніше. Я так і не запитала, як його звуть, а він і не намагався знайомитися. Спокійно попросив зняти верх костюму й сорочку.

   Анетт залишилася поруч, допомогла мені. Я стояла в брюках і спідньому одязі.

Лікар обережно промацав плече, попросив порухати рукою. Переломів чи вивихів не виявив — лише сильний забій. Написав назву мазі, якою слід буде змащувати кілька днів, і вийшов, залишивши нас із Анетт удвох.

   Двері майже одразу відчинилися. Коін зайшов, кинув короткий погляд — ковзнув очима по плечу, по синцю — і так само швидко вийшов.

   Анетт тихо всміхнулася.

   — Він зараз когось уб’є, — прошепотіла вона.

   Допомогла мені вдягнутися, і ми разом вийшли.

   Хокон одразу підхопив Анетт під руку й почав пояснювати, що сталося. Я зрівнялася з Коіном, морально готуючись до лекції.

   — Ейрін, — твердо, але тихо.

   Я підняла на нього очі. Він був напружений до межі.

   — Благаю… давай не при свідках. — попросила тихо я.

   Різко потягнув мене вбік. Двері найближчого кабінету зачинилися за спиною глухо й остаточно.

   — Коіне… — почала я, але він перебив.

   — Досить.

   Не голосно. Але так, що сперечатися не захотілося.

   Не торкався мене. Стояв навпроти. Дуже близько. Напружений до межі.

   — Ти хотіла без свідків? Маєш.

   Схрестила руки на грудях, наскільки дозволяло плече.

   — Якщо це чергова лекція про безпеку....

   — Ні.

   Він різко провів рукою по волоссю, ніби намагався впорядкувати думки.

   — Я мовчав не тому, що не довіряю тобі. І не тому, що вирішую за тебе. Я мовчав, бо щоразу, коли є хоча б один відсоток ризику… я бачу, як можу тебе втратити.

   Я розгубилася. Неочікувала почути таке від нього.

   — Ти сильна. Розумна. Краща за половину моїх людей. І це лякає мене найбільше.

   Його голос став тихішим.

   — Бо якщо щось станеться, ти підеш уперед. Не сховаєшся. Не відступиш. І я не зможу бути поруч щосекунди.

   Відкрила рот, але він зробив крок ближче. Його погляд ковзнув до моїх губ і знову піднявся до очей.

   — Я не витримую думки, що можу не встигнути тебе захистити. Ось що мене роз’їдає.

   Тиша між нами стала важкою.

   — А відправити мене до батьків? — тихо спитала я.

   — Хотів, щоб ти була там, де я впевнений у твоїй безпеці. Це мало бути ненадовго — поки все відремонтують. Це не про владу над тобою. Це про страх. А тепер ще й це.

   Торкнувся обережно плеча і одразу відвів руку. Видихнув.

   — Я не вмію красиво говорити. Але якщо вже ти так любиш правду в лоб — я кохаю тебе. Настільки, що іноді поводжуся як ідіот.

   Серце в грудях збилося з ритму. Торкнувся долонею щоки, обережно.

   — Мені не потрібна покірна дружина. Мені потрібна ти. Жива. Поруч.

   Його лоб торкнувся мого.

   — Просто скажи мені, коли злишся. Кричи. Бий. Але не віддаляйся.

   Я ковтнула. Бо він щойно зробив те, чого я від нього вимагала — відкрився.

   — Тоді й ти не вирішуй за мене, — прошепотіла. — Я не річ, яку можна сховати.

   — Я знаю.

   Його пальці ковзнули до талії — не владно, а запитливо.

   — Можна?

   Витримала паузу. І сама скоротила відстань між нами.

   — Тільки якщо більше не мовчатимеш.

   Його поцілунок був не пристрасний. Не показний. Він був чесний. І трохи відчайдушний.

   Коридор гомонів десь далеко, але тут було тихо.

   Його лоб усе ще торкався мого. Дихання поступово вирівнювалося. Руки вже не тремтіли — ні в нього, ні в мене.

   — Я втомився воювати з тобою, — тихо сказав Коін.

   — А я — воювати за право бути поруч, — відповіла я.

   Ледь усміхнувся. Його долоня ковзнула з моєї щоки до потилиці — повільно, обережно, ніби запам’ятовуючи. Інша рука лишилася на талії, без тиску. Просто тримав.

   І я раптом відчула, як напруга сходить із мене шарами. Як злість уже не пече, а лише нагадує, що нам обом було боляче.

   — Коли ти мовчиш, — прошепотіла я, — я почуваюся зайвою у твоєму житті.

   — Коли ти ризикуєш, — відповів він, — я почуваюся безсилим.

   Поклала долоню йому на груди. Відчула, як сильно б’ється його серце.

   — Я не хочу бути під замком, — тихо сказала. — Але я хочу, щоб ти хвилювався за мене. Просто… разом зі мною. А не замість мене.

   Кивнув без заперечень. Потім нахилився й знову поцілував мене — відчувається неймовірний контроль.

   Спробувала трохи додати пристрасті, притулив мене до себе, і я дозволила. Зупинився важко дихаючи мені в шию. Пальці переплелися з моїми. Ми стояли так кілька хвилин.

   — Нам варто повернутися, — прошепотів він, але не відпускав.

   — Варто, — погодилася я, не рухаючись.

   Тихо засміявся в моє волосся.

   — Якщо ти зараз знову покажеш мені язика, я не стримаюсь.

   — Тоді не буду, — прошепотіла я.

   І вперше за весь час нашого порозуміння посмішка між нами була однакова.

   Поверталися до кабінету, тримаючись за руки. Коін посадив мене за мій стіл, поцілував у пальці й наказав писати звіт.

   Анетт тихо вчитувалася в документи, Хокон, імовірно, теж занурився у свій звіт.

   — Я замовлю нам обід у кабінет, — неголосно сказав Коін. — Бо о п’ятій приїдуть з управління приймати справу. Ми з Анетт теж іще не їли.

   І пішов до Фінна.

   За пів години ми вже сиділи в його кабінеті й швидко обідали. Я сіла поруч із чоловіком і час від часу намагалася фліртувати — обережно, пробуючи, ніби вчилася нової мови.