16.1

   Поки приводили до тями чоловіка, з подвір’я долинули голоси. Люди почали заходити до будинку. Працівники покійницької швидко рушили до тієї кімнати, куди мені заборонив заходити Хокон.

   Я коротко глянула на нього. Він лише ледь помітно хитнув головою.

   Саран нарешті прийшов до тями й заговорив — уривчасто, ніби кожне слово давалося йому з болем.

   — Сестра… вона цим займається вже роки два. Я тоді тяжко захворів, вона доглядала. А потім почала приносити їжу… Після неї я часто втрачав пам’ять. Ще якісь трави додавала. Дітей я майже не бачив. Точніше… мені здавалося, що вони мені маряться. Привиди.

   Ковтнув повітря, заплющив очі.

   — Останнім часом я перестав їсти те, що вона дає. Ходив до притулків — там підгодовують таких, як я. Два дні тому принесли цю дівчину. Непритомну. Залишили й наказали не заходити до кімнати. Але я зайшов. Хотів дати їй води… Вона виглядала все гірше. Учора я встиг дійти до вашого відділку. А потім мене знову вимкнуло. Мабуть, сестра щось помітила і знову додала до їжі. Сьогодні я прокинувся — і раптом ви. Я… я взагалі не розумів, що відбувається. Через ці провали в пам’яті в мене постійно розколюється голова…

   Останні слова він майже прошепотів. Ми з Хоконом перезирнулися. Відповіді тепер можна буде отримати лише в Карти.

   Вийшли надвір. Свіже повітря різко вдарило в легені. Я вдихнула на повні груди.

   — Тільки не кажи про це Коіну.

   Хокон усміхнувся — але погляд у нього був невдоволений.

   — По-перше, він прочитає це в нашому звіті. По-друге, тебе має оглянути лікар. А ввечері Коін і сам помітить сліди побоїв.

   — Не помітить, — сухо відповіла я, вже обдумуючи, як витримати його повчальну промову.

   Попленталася до карети, сіла всередину й чекала напарника.

   — Я чогось не зрозумів, — голосно почав Хокон, сідаючи навпроти. — Ви з чоловіком досі не… — він зітхнув. — Не моя справа. Вибач. Хоча я ніколи не помічав за ним, що він ідіот.

   Я лише знизала плечима й опустила погляд на папери.

   — Чому Саран подав заяву про зникнення? Чому не сказав прямо, що в нього в домі… — я замовкла, підбираючи слова, — напівжива дівчина?

   Хокон подивився на мене уважніше, ніби щось для себе зважуючи.

   — Його мозок уже не розрізняє, де реальність, а де сон. Він живе в постійному мареві. Але якщо людина подає заяву про зникнення — відомство зобов’язане перевірити. Навіть якщо всі навколо кажуть, що ніякої дитини немає. А от якби він прийшов і заявив: “У мене в домі з’явилося тіло дівчини, і я не знаю, що з ним робити” — його б спершу ізолювали, а вже потім розбиралися.

   Хокон знизав плечима.

   — Йому вистачило залишків розуму обрати найшвидший спосіб привернути нашу увагу.

   — Я якось про це не подумала… Чого вона померла? — важко було вимовити ці слова, хоча тіла я так і не бачила.

   Хокон відповів уже без жодної іронії:

   — Вони використовували неповнолітніх. Їх менше перевіряють на кордоні. Усередину вшивали мішечки із зіллям. Але іноді ті деформуються — через тиск, падіння, неправильне зашивання. Вміст потрапляє в організм. Передозування. Отруєння. І тоді… усе закінчується швидко.

   Ковтнула повітря.

   — Але ж дурман-трава того не варта, щоб так ускладнювати.

   — Дурман — лише прикриття, — спокійно пояснив він. — Ним затуманюють свідомість жертви. Щоб не кричала, не пручалася, поки дістають те, що коштує значно дорожче.

   — А що саме?

   — Якщо чесно, не вникав, — він нахилився ближче, примружившись. — Але мене більше цікавить інше. Твої знання про траву.

Я зітхнула.

   — Нема там нічого цікавого. Батько займався затриманням контрабандистів на кордоні. Мама якось дозволила мені й Анетт зайти до їхнього лігва. Звісно, після арешту. Щоб ми розуміли, з чим маємо справу.

   Я скривилася від спогаду.

   — Мені вистачило просто вдихнути повітря в тому приміщенні, де вони це вживали. Організм відреагував миттєво. Нудота, запаморочення, судоми. От так і з’ясувалося, що залежною від цієї гидоти я точно не стану.

   Хокон тихо пирхнув.

   — Пам’ятаю. Маркіза Монтрей постійно вас кудись тягала. То вбивцю по лісах вистежували, то крадіїв худоби в селищі ловили. Хоча, мушу зауважити, я теж тоді брав участь.

   — Було одне місце, куди вона брала тільки Анетт. Мені туди було зась.

   — Це ж яке? — він підняв брову й розсміявся. — А я думав, твоя мати й у цьому питанні тебе підготувала.

   Я глянула на нього так, що сміх стих сам собою.

   — Ні. Мене вирішили не навчати науці відносин між чоловіками й жінками.

   — А дарма, — пробурмотів він майже під ніс.

   Повільно підняла очі.

   — Ти щось сказав?

   — Ні. Просто констатую, що твоєму чоловікові надзвичайно пощастило… і водночас ні.

   Звузила очі.

   — Обережніше, Хоконе.

   — Скажи чесно… Анетт цікавиться тільки дівчатами? — запитав пошепки, змінюючи тему розмови. В очах блиснув якийсь підозрілий вогник.

   — А тобі це навіщо? — так само пошепки відповіла я, хитро піднявши брову.

   — Просто цікаво, — він одразу сів рівніше й демонстративно перевів погляд у вікно.

   Я тихо розсміялася. О, це обов’язково передам Анетт — з усіма інтонаціями.

   — Якщо не вдаватися в подробиці, — почала я неквапно, — вона каже, що з дівчатами безпечніше. Ні небажаної вагітності, ні грубої сили. Ти ж сам розумієш, на що іноді здатні чоловіки в «пориві пристрасті». З твоєю то роботою. Одна річ, коли партнери рівні. І зовсім інша — коли між ними різниця в становищі….

   Від моїх слів Хокона ледь помітно пересмикнуло. Але він зробив вигляд, що милується краєвидом.

   — А взагалі, спитай у неї сам. Вона тобі, можливо, і з подробицями розповість.

   Спостерігати, як ніяковіє досвідчений слідчий, було напрочуд приємно.

   Повернувся до мене з убивчим поглядом і пригрозив пальцем.

   — Розповім твоєму чоловікові, на які теми ти полюбляєш розмовляти.