15.3

   — Та ні… Ви що… У мене немає доньки. Тільки сестра іноді провідує.

   Погляд — блукаючий, швидкий, незрозуміло порожній.

   — Саран, хто там? Якщо твої собутильники — я зараз їх мітлою вимету! — пролунало зсередини.

   Двері різко розчахнулися навстіж. Чоловік хитнувся — втримався лише тому, що тримався за одвірок.

   Поруч із ним стала жінка. Повна, доглянута, яскраво вдягнена — занадто яскраво для цього занедбаного дому. Вона не просто не вписувалась — вона домінувала.

   — Хто ви такі? Що вам потрібно?

   Погляд ковзнув по наших знаках відомства. На мить у зіницях блиснув страх. Але лише на мить.

   — Добрий день. Я так розумію, ви сестра пана Хана. — усмішка Хокона була м’якою.

   — Так. Карта Хана.

   — Учора ваш брат залишив заяву про зникнення неповнолітньої доньки.

   — Ти що, глузд утратив?! — вона різко розвернулась до чоловіка. Рука змахнула в повітрі — не вдарила, але зупинилася за крок від його обличчя. Він сіпнувся, ще до того, як вона торкнулася. — Зовсім допився?

   Оце було цікавіше за крик.

   — Вибачте, — втрутилася я тихо. — Навіть якщо інформація помилкова, ми зобов’язані її перевірити.

   Карта перевела погляд на мене. Повільно. Зверху вниз. Огида була такою відвертою, що в мене на мить похололо під грудьми. Але я лише злегка опустила вії, дозволяючи їй повірити, що влучила.

   — Дівчинко, мені цікаво… як ти взагалі опинилася у ВКР? Ти не схожа на слідчу.

   — А на кого схожа? — тихо запитала я, дозволяючи голосу трохи тремтіти.

   Вона посміхнулася. Не глузливо. Хижо.

   — На ту, ким іноді користуються у неробочий час.

   Слова впали важко. Я відчула, як щось усередині стислося, але не дозволила цьому вийти назовні. Лише вдихнула глибше й опустила погляд, ніби справді принижена.

   Хокон став на пів кроку попереду мене. Непомітно, але чітко.

   — Ми тут виконуємо службові обов’язки. — його голос став холоднішим. — Ви заперечуєте, що у цьому домі проживає дитина?

   Карта стиснула губи. Тепер її усмішка зникла.

   — Тут ніколи не було дітей. — вимовила повільно. — Мій брат учора був п’яний і щось вигадав. Йому часто щось ввижається.

   Поклала руку чоловікові на плече.

   — Правда ж, Саран?

   Він кивнув головою, дуже швидко.

   Зайшли всередину. Саран одразу ж тихо сповз у куток і накрив голову руками, ніби хотів зникнути. Карта ж, навпаки, пожвавилась — сипала словами, розливалася перед Хоконом, демонстративно ігноруючи мене.

   — Я приходжу тричі на тиждень. Приношу їжу. Перевіряю, щоб він не вмер тут з голоду. І одразу йду. Бачите ж — що тут може бути?

   Чим далі ми просувалися вглиб будинку, тим гірше мені ставало. Повітря було важке. Солодкувате. Липке. Спершу запаморочилося. Потім у скронях глухо вдарило. Перед очима попливли темні плями. Я зупинилася.

   Хокон одразу це помітив. Підійшов ближче.

   — Що з тобою?.. — рука потягнулася до мого обличчя.

   І саме в цей момент я встигла побачити.

Мерзенну, задоволену посмішку Карти. З однієї з кімнат вискочив чоловік з ножем.

   Якщо моя реакція була сповільнена — у Хокона ні. Він з силою відштовхнув мене. Я влетіла під стіл, боляче вдарившись плечем. У наступну мить він уже приймав на себе удар, перехоплюючи зап’ясток нападника.

   Метал дзенькнув. Світ хитався. Я намагалася зосередитися, але голова розколювалася. Дихати було важко — цей мерзенний солодкий запах. Тепер я чітко його відчувала. Дурман-трава.

   — Ану вилазь, брудна хвойдо! — прогарчала Карта.

   Підвела погляд. Вона замахувалася пательнею. Ледь встигла заповзти глибше під стіл. Поряд, втиснувшись у стіну, сидів Саран — очі розширені, губи тремтять.

   Вихопила кинджал. Коли Карта нахилилася, намагаючись зазирнути під стіл, я вдарила — коротко і різко. Сталь увійшла в її ногу, прибиваючи до підлоги.

   Крик був пронизливий, майже тваринний. Витягнути кинджал я не змогла — рука тремтіла, пальці не слухалися. Погано. Я без зброї.

   Хокон уже повалив чоловіка, вибивши з нього ножа. У два кроки опинився біля мене. Карта, верещачи, намагалася вирвати кинджал із ноги, не звертаючи на нього уваги.

   Хокон коротко й беземоційно вдарив її руків’ям по голові. Вона стихла.

   — Виходь. — він рвучко витяг мене з-під столу, прикриваючи собою. Очі швидко просканували приміщення.

   Тиша. Лише важке дихання і запах трави. Він різко перевів погляд на мене.

   — Ти як? Вона тебе зачепила? — руки вже перевіряли плечі, руки, шию. — Що це було? Чому ти зупинилася?

   Я ковтнула.

   — Я… погано переношу дурман-траву. Мені від неї зле.

   Його погляд став уважнішим. Брова ледь піднялася.

   — По дорозі у відомство розповіси, де встигла познайомитися з цією гидотою.

   — Обов’язково. Хоч історія й нудна. — я опустилася на лаву. Коліна ще тремтіли.

Хокон швидко перевірив кімнати. Біля однієї двері зупинився.

   — Сюди не заходь.

   Тон був іншим. Жорсткішим. Він зв’язав непритомних, витяг мій кинджал із ноги Карти і подав мені руків’ям уперед.

   Вийшов надвір. Поки його не було Саран повільно виповз з під стола, тишком поглянув на жінку і обережно сів за стіл. Хокон повернувся за кілька хвилин.

   — Фурман уже їде за підкріпленням.

   Присів навпроти Сарана. Тепер у його голосі не було ні посмішки, ні м’якості.

   — А тепер я хочу почути пояснення.

   Саран затремтів ще сильніше. І вперше підвів очі.

   Я здивовано поглянула на друга — навіть із захопленням. Усе своє життя бачила його легким, із постійною усмішкою й показною безтурботністю. Розуміла, що навряд чи його взяли на цю роботу саме за легкість, але спостерігати, як людина змінюється просто на очах, — було неймовірно.

   — Ейрін, не дивись на мене так. Інакше почну залицятися після розкриття справи. — Він крадькома глянув на мене й одразу перевів погляд на Са́рана.