15.2

   Я ледь помітно напружилася. Звісно, вимагала б.

   — З бандою впоралися швидко. Але той хлопець, що потрапив до вас, допоміг іншим дітям утекти й сам побіг. І… побіг до тебе.

   Відчула, як щось холодне повільно сповзає вздовж хребта.

   — П’ятеро виживших з банди разом із ватажком спустили собак і пішли по його сліду. Так вони й вийшли на маєток Валермон. Ми ще  намагалися продумати стратегію, але після слів твого батька, що ти не станеш переховуватися…

   Він на мить замовк.

   — Коін втратив контроль.

   Підняла погляд на друга.

   — Він навіть не слухав наказів. Просто розвернув коня й помчав. Так, ніби від цього залежало його життя. А не твоє.

   Серце в грудях стиснулося болісно і несподівано, від розуміння, що він злякався. Не стратег, не слідчий, не холодний розум імперії. Чоловік, який на мить перестав мислити — і думав лише про мене. Я пригадала, то його: темна постать у нічному тумані, кінь, що летить, майже не торкаючись землі. Без розрахунку. Без плану. Лише одна думка — встигнути. І раптом мені стало важко дихати.

   — Я рушив за ним, — тихіше додав Хокон, спостерігаючи за моєю реакцією. — Усі інші підтяглися пізніше. Отак усе і сталося. На рахунок зниклої настоятелька поки не відомо, чекаємо розшифровки від Анетт. Горн запевняє, що не вбивав її, він тільки зачистив кімнату після її зникнення.

   А я сиділа, тримаючи на обличчі спокійну посмішку, і відчувала, як усередині щось небезпечно тріщить. Бо якщо він здатен втратити контроль через мене… То чим я для нього є? Тією, кого не можна втратити? Чи тією, без кого він не вміє дихати?

   Серце стислося боляче й водночас дивно тепло. Я для нього — не обов’язок… я його слабкість. А слабкостей такі люди, як Коін, не визнають. Вони їх захищають.

   Відвела погляд, старанно заспокоюючи вирій почуттів усередині. Ледь посміхнулася й нарешті подивилася на друга.

   — Я не знущаюся з нього… — почала й не змогла договорити. Слова застрягли в горлі.

   Не Хокону я маю це казати. А саме Коіну.

   Друг поглянув на мене з легкою посмішкою, забрав папку й перегорнув кілька сторінок.

   — Пан Хан приходив учора. Повідомив, що його донька втекла. Каже, її потрібно терміново знайти — вона неповнолітня.

   — І чому ми цим займаємося? — я підняла брови. — У нас немає відомства, яке займається розшуком зниклих?

   — Справа в тому, що… — він глянув на мене уважніше. — У нього немає доньки. Точніше, ніхто навколо не знає про її існування.

   Перелякано подивилася на Хокона, і найгірші думки миттєво полізли в голову. Він торкнувся моєї руки, зазираючи в очі.

   — Заспокойся. Можливо, все не так страшно, як ти вже собі уявила. Наша задача — оглянути кімнату. Ти мило з ним поспілкуєшся. Без титулів. У тих місцях їх не люблять.

   Слухала уважно, намагаючись зберігати беземоційний вираз обличчя. В голові вже крутилася думка про дівчинку. Найбезпечніше пояснення — у пана Хана сталося затьмарення розуму. Бо найгірші варіанти я поки від себе відганяла.

   Хокон стиснув мою руку, повертаючи до реальності.

   — Ми завжди думаємо про найгірше, — тихо сказав він. — А потім із полегшенням приймаємо менш страшне. Але це не про тебе. Ти вже надумала найгірше — і можеш не помітити іншого розвитку подій.

   — Нічого я не надумала, — коротко відповіла, опускаючи погляд на наші руки.

   Миттєво відпустив мене й відвернувся до вікна. Тиша між нами стала щільною.

   — Мені здається, нам це може заважати, — промовила я тихо. — І я вважаю, що ми повинні вирішити це одразу.

   Важко зітхнув і глянув на мене стражденно.

   — Я дуже сподівався, що цієї розмови ніколи не буде.

   — У тебе справді до мене почуття?

   Піднімати цю тему було важко. Але якщо ми збираємося працювати разом — треба розставити всі крапки над «і».

   Прикрив очі, збираючись із думками.

   — Знаєш… я думав про це. І був упевнений, що закоханий. Іноді мені здавалося, що якщо ми працюватимемо разом, то хоч так ти будеш поруч. Але… — він усміхнувся ледь винувато. — Дивно. Мені ніби бракувало тебе не як дівчини, до якої є почуття. А як найкращого друга з дитинства.

   Я видихнула.

   — Цікаве формулювання. І від твоїх слів мені стало легше.

   — Мені теж, — він посміхнувся щиріше. — У голові це весь час перекручувалося і заважало.

   — Коли мені заважають думки, я їх виписую на аркуш… і спалюю. Це допомагає впорядкувати внутрішній стан.

   — Гарна практика. — Тихо засміявся. — На майбутнє обов’язково спробую.

   Кілька секунд ми просто сиділи мовчки. Повітря стало легшим. Ніби хтось розчинив вікно у задушливій кімнаті. Я першою відвела погляд.

   — Отже, — рівно промовила я, — повернімося до пана Хана.

   Усмішка зникла з його обличчя так само швидко, як і з’явилася. Погляд став зосередженим, холодним.

   — Так. — Він відкрив папку й перегорнув сторінку. — Маємо адресу. Район Старої пристані. Сусіди кажуть, що він живе сам уже понад десять років.

   — Жодних слідів дитячих речей? — мій голос звучав спокійно, майже байдужо.

   — Ні. І жодних записів у міських реєстрах.

   Я кивнула, відчуваючи, як емоції остаточно відступають. Тепер — лише логіка.

   — Якщо донька існує, її приховували навмисно. Якщо ні — маємо справу або з психічним розладом, або з прикриттям.

   — Або з чимось третім, — сухо додав він.

   Поглянула у вікно, поправляючи рукави, як раз карета зупинилася.

— Працюємо за стандартною схемою. Я розмовляю. Ти оглядаєш кімнату. Без зайвої уваги.

   — Без імпровізації, хоча краще щоб я розмовляв, а ти недосвідчена, наівна помічниця — відповів Хокон.

   Наші погляди зустрілися лише на мить — уже без тіні незручності. Без тепла. Лише мовчазне розуміння.

   Вийшла першою, з цікавістю озираючись навколо. Зараз я не леді — тож і чекати галантності не зобов’язана. Хокон вийшов слідом і коротким кивком вказав напрямок.