15.1

   Влетіла до кабінету з такою швидкістю, ніби мене наздоганяла зграя псів. Хокон навіть підскочив мені назустріч. Але щойно помітив за моєю спиною Коіна — розсміявся.

   — Що, дружина втекла?

   — Замовкни, — розлючено прогарчав чоловік і безцеремонно сів за мій стіл.

   — Взагалі-то це моє місце, — обурилася я.

   — А я за тобою скучив. І сьогодні ні на крок не відійду, — відповів він і почав переглядати справи, які отримав від помічника Тенебрайна.

   Анетт поглянула на нас із цікавістю й простягнула мені папери, списані моїм почерком.

   — Я дописала твій звіт. Перечитай і запам’ятай деякі моменти.

   — Дякую, — взяла до рук і всілася поруч із нею.

   — Як відреагував Тенебрайн на твої слова? — запитала вона, водночас тягнучись до Коіна, натякаючи, що теж хоче побачити завдання на сьогодні.

   — Мені здається, його сьогодні не буде. Можливо, і завтра, — посміхнулася я, продовжуючи читати творіння Анетт.

   — Як же мені цікаво. Чекатиму вашої наступної зустрічі.

   Я примружилася, пробігаючи очима текст.

   — Це звіт чи панегірик?

   Коін підвівся, вихопив папери з моїх рук і знову вмостився, уважно читаючи. Я підійшла з наміром відібрати, але він вхопив мене за руку й притягнув до себе, ледь не всадивши на коліна. Спритно вивернулася й обурено втупилася в нього. Він навіть не глянув — лише губи ледь помітно всміхнулися, і продовжив читати.

   Поки ми відстоювали мої межі, Анетт таки стягла зі столу папки зі справами й уже вчитувалася.

   — Ось цю беремо собі, — промовила вона, іншу простягаючи Хокону.

   — Ні, мої хороші. Разом ви працювати не будете, — мовив Коін, не відриваючись від мого звіту. — У мене неймовірна дружина.

   — То ви її не цінуєте? І що означає «не будемо разом»? — Анетт навіть руки на грудях схрестила.

   — Про що говорила з герцогом Тенебрайном? — він відклав мій звіт і поглянув просто в очі, без жодної гри.

   — Тебе це не стосується, — я підняла підборіддя й відвернулася, ображено стискаючи губи.

   — Саме через це ви й не працюватимете разом. До вечора я маю все знати. Тим більше сьогодні я знову залишаюся в місті.

   Поглянула на нього з хвилюванням, але, помітивши хитрий блиск у його очах, зробила вигляд, що мені байдуже.

   Хокон теж переглянув справи й уважно глянув на Коіна.

   — А мені здається, сьогодні тобі доведеться попрацювати з Анетт. А ми з’їздимо до свідка з Ейрін.

   Коін поглядом мало не спопелив друга.

   — Не дивись на мене так. Та дівчинка, що проходить свідком, говоритиме тільки з тобою. І ти впевнений, що хочеш везти свою дружину до сумнівного заїжджого двору?

   Коін на мить замислився, але не відступив.

   — Ти вважаєш, що буде краще, якщо мене там бачитимуть із помічницею моєї дружини?

   — Про це я якось не подумав.

   І сидять, мов двоє стратегів перед битвою, мовчки зважуючи кожен хід.

   — Я якраз хотіла взятися за цю справу, — озвалася Анетт. — Але не подумала, що Ейрін там краще не з’являтися. Я добре знаю сестру тієї дівчинки. Ми колись перетиналися.

   Коін із Хоконом переглянулися й знову занурилися в мовчазні розрахунки.

   Мені це набридло. Підвелася, вихопила папку з рук друга, швидко пробіглася очима по першій сторінці й попрямувала до виходу.

   — Хокон, ти йдеш? Хай ці самі розбираються.

   Він усміхнувся й підвівся, наздоганяючи мене.

   — До обіду, мабуть, не встигнемо. Перекусимо десь по дорозі.

   — Добре, — спокійно відповіла я, крадькома глянувши на чоловіка.

   Він так і сидів, застиглий на своєму місці. Махнула рукою Анетт і зачинила двері. Підійшли до Фінна, який старанно щось виписував. Підняв на нас погляд і розвернув журнал. Ми швидко вписали свої імена й місце відвідування.

   Хокон запропонував лікоть — я не відмовилася.

   Всілися з ним у карету. Я уважно вивчала справу про зникнення і не одразу помітила, що Хокон дивиться на мене надто пильно.

Підняла погляд.

   — Щось не так?

   Повільно зітхнув.

   — Розумієш… він мій найкращий друг. Ми з ним багато чого пережили… Але й ти для мене не чужа людина.

   Замовк. Ніби намагався обережно ступити на крихкий лід.

   — Що саме ти хочеш сказати? Якщо будеш так тягнути з паузами — я на ходу вистрибну з карети.

   — Чомусь я впевнений, що ти так і зробиш. — Невпевнено посміхнувся. — Я намагаюся спитати… Для чого ти з нього знущаєшся?

   Я повільно опустила папери.

   — Не зрозуміла.

   — Учора вночі, коли ми їхали від вас… він сів у карету блідий. У нього руки тремтіли. Я не знаю, що сталося, але перед тим він ішов попрощатися з тобою.

   Поглянула уважніше. Він і справді був серйозний. І — що дивніше — щиро схвильований.

   — Добре. Скажи мені ось що. Якби я була твоєю дружиною… ти теж усе вирішував би за мене?

   Очі Хокона розширилися. Сидів розгублений, мов хлопчисько, якого спіймали на чомусь забороненому. Раптом я пригадала, що він і не проти був стати моїм чоловіком. Прикусила язика.

   — Якби ти була моєю дружиною… — хрипко почав він, відкашлявся. — Ти залишилася б із батьками. Я приїздив би додому на тиждень щомісяця. До розслідувань, скоріше за все, не допустив би. Але на своїх землях ти мала б повну свободу.

   Я слухала. І вперше за цю розмову відчула дивний спокій. Як добре, що я одружена з Коіном.

   — Тобто ти таки вирішував би за мене?

   Він похитав головою, ніби намагаючись прогнати зайві думки.

   — Він просто піклується про тебе. Я бачив, як він розум втрачає, коли тебе поруч нема. Навіть раніше, коли ви не могли порозумітися, він усе одно поспішав додому. Бо хотів бути з тобою.

   Дивилася на Хокона і розуміла — його слова справляють зовсім інший ефект, ніж він очікував.

   — Я зараз маю розчулитися?

   — Я… якщо чесно, сподівався саме на це. — подивився з надією.

   — Не переконав.