14.3

   За обговореннями ми й не помітили, як дісталися відомства. Помічниця вискочила з карети першою — з усіма документами, нікого не чекаючи. Я ж не встигла. Бо поруч із дверима стояв Коін. Напружений. Зосереджений. І не зводить із мене очей. Простягнув руку.

   — Добрий ранок, — промовив із дивною важкістю.

   — Добрий, — я прийняла допомогу, але відхилилася від його спроби поцілувати мене в щоку. — Ти зараз на нараду?

   Прикрив очі, ніби стримуючись. Глибоко вдихнув.

   — Так. І тебе теж запрошено.

   — Ооо, це добре. Послухаю ваші звіти. І маю розмову до Тенебрайна, — відповіла я й попрямувала вперед, трохи випереджаючи його.

   Наздогнав і підхопив мене під руку.

   — Яку розмову, якщо не секрет?

   Я зупинилася. Повільно розвернулася до нього. Наблизилася настільки, що відчула його подих. Помітила, як його погляд ковзнув до моїх губ. Як він ковтнув слину, ніби в горлі застряг ком.

   — Секрет. Тебе це не стосується.

   І знову рушила вперед. За кілька кроків він прийшов до тями й наздогнав.

   — Не зрозумів. Відколи в дружини від чоловіка з’явилися секрети?

   Знову зупинилася.

   — З того часу, як мій чоловік промовчав, що збирається затримувати злочинців, і не вважав за потрібне попередити мене. Хоча чудово знав мій розпорядок дня, — прошипіла я йому просто в обличчя.

   — Я не хотів наражати тебе на небезпеку.

   — Ах, не хотів? Дякую за турботу. А ще ти збирався відправити мене до батьків — не порадившись зі мною. Ти, я дивлюся, став надто впевненим, якщо почав вирішувати за мене моє життя?

   Ми вже майже дійшли до кабінету, коли Коін схопив мене за руку, намагаючись зупинити. Різко висмикнула. Підняла підборіддя вище, демонструючи образу.

   — Я казала — не торкаьися мене, — прогарчала я.

   З-за дверей вийшов мій батько. Окинув нас уважним поглядом і ледь усміхнувся.

   — Щось ви затримуєтеся. Швидше, тільки на вас чекаємо.

   Підійшла до нього, поцілувала в щоку й рушила поряд. Коін зайшов не одразу. Здається, я таки зламала чоловіка своєю поведінкою.

   — Добрий день, пані Валермон. Сідайте, будь ласка, — мовив Тенебрайн, уважно спостерігаючи за моїм розгубленим чоловіком.

   Сіла поруч із батьком. З іншого боку миттєво опинився Хокон. Нахилився, щоб тихо запитати, як я почуваюся, але саме цим і привернув увагу герцога.

   — Пане Де Ліріан, можливо, не варто зваблювати чужу дружину? — спокійно, але з холодною усмішкою зауважив Тенебрайн.

   Ми з Хоконом одночасно поглянули спершу на Коіна, потім на герцога. Перезирнулися. Ледь хитнули головами й замовкли.

   — Дрібні подробиці, пані Валермон, вам розкажуть ваші напарники, — продовжив Тенебрайн. — Сьогодні ми розбираємо розпорядок денний кожного й заслуховуємо звіти щодо виконаного завдання. Ви не були офіційно задіяні в операції, але так склалося, що стали її безпосередньою учасницею. Тож маєте подати письмовий звіт. Які рішення приймалися. Які заходи були вжиті для захисту маєтку. Якщо застосовували зброю — це обов’язково зазначити. Усе зрозуміло?

   — Так, я вас почула. Але ж зброя була використана особиста…

   — Саме тому, — перебив він. — Окремо вкажете, де і коли проходили навчання.

   Я важко зітхнула й опустила погляд. Це ж скільки писати… А ще потрібно обережно відфільтрувати, що варто згадувати, а що — ні.

Хокон знову нахилився й тихо прошепотів:

   — Не нервуй. Я вже попередив Анетт. Вона займається цим питанням.

   Я навіть зраділа. Поглянула на нього з щирою вдячністю й усміхнулася.

   У відповідь почулося сухе кехекання від Коіна.

   Йому довелося сісти трохи далі від нас. І тепер він не слухав доповідей — він спалював нас поглядом. Темним. Напруженим. Власницьким. І це було значно небезпечніше за будь-яку операцію.

   Чоловіки, якщо й напружилися через мою присутність на початку, то чим далі тривала нарада — тим більше розслаблялися. Іноді лунали такі висловлювання, які в поважних колах не почуєш. Декілька фраз я навіть занотувала. Батько лише усміхнувся, помітивши це.

   Коли все завершилося, Тенебрайн відпустив присутніх. Я залишилася сидіти. Герцог це помітив, підвівся й особисто зачинив двері.

   — Я розумію, що ваш чоловік вас образив. Але це навряд чи причина, через яку вам потрібно зі мною говорити.

   — Так. Ви праві. З чоловіком я розберуся самостійно.

   Він м’яко посміхнувся і сів поруч.

   — Тільки не надто розбирайтеся. Хороший спеціаліст. І землі процвітають.

   — Ви теж учора не ночували вдома?

   Здивувався. І напружився — ледь помітно, але достатньо, щоб я це вловила.

   — Я знаю, що ви вчора зустрічалися з моєю дружиною, — повільно промовив він, мабуть згадуючи звіти своїх людей.

   Я не стала ходити колами.

   — Ви кохаєте Сесіль?

   Завмер і подивився на мене так, ніби я щойно поцікавилася кольором його спідньої білизни.

   — Мені здається, я не зобов’язаний відповідати на це запитання.

   — А своїй дружині?

   Його погляд став темним. Усередині нього вирувала буря, але зовні він залишався надто рівним. Надто стриманим.

   — Я не зовсім розумію, до чого ви хилите.

   — Вас не дивує, що вона втрачає свідомість поруч із вами?

   У його очах спалахнув біль. Справжній. І мені раптом стало його шкода. Можливо, після її істерик він уже ні на що не сподівається.

   — Про що саме ви вчора говорили?

   — Я впевнена, що вам варто знову спробувати проявити інтерес…

   І тут я замовкла. Бо раптом усвідомила: підштовхувати стороннього чоловіка до відвертості по відношенню до його дружини значно легше, ніж сказати власному те саме в обличчя.

   Тенебрайн підвівся й почав повільно ходити кабінетом. Зупинився. Нахилив голову.

   — Ви впевнені? — запитав пошепки.

   Я лише посміхнулася. Миттєво вийшов із кабінету, щось коротко кинув помічникові й зник у коридорі.

   Я так і залишилася сидіти. За мить двері прочинилися знову. Коін здивовано поглянув на мене й сів навпроти.