14.2

   Я різко подалася вперед, уткнулася носом йому в шию, вдихаючи його запах — порох, холодне повітря, кров. Потягнулася до поцілунку, байдуже до всього довкола. Відповів. Підхопив мене на руки й відніс до крісла. Обережно всадив, сам опустився навколішки навпроти, зазирнув у вічі.

   — Ти чому не пішла в схованку? — голос був хрипкий, злий і зляканий водночас. — Ти моєї смерті хочеш?

   — Але ж я маю захищати свій дім…

   Знову притягнув мене до себе й поцілував, коротко, майже відчайдушно.

   — Я розум втрачаю, — прошепотів мені на вухо.

   — А я казав, що вона не піде ховатися, — пролунав знайомий голос.

   Підвела голову.

   — Привіт, донечко. Як себе маєш?

   — Перенервувала, — видихнула я. — І ти маєш навчити мене користуватися вогнепальною зброєю.

   Нарешті повністю прийшла до тями й перевела погляд на чоловіка.

   — Це небезпечно. Тим паче ви вже якось… — Коін вчасно замовк, бо поруч стояв мій батько.

   Його погляд був надто уважним. Але миттєво змінився і поглянув на мене з посмішкою. На порозі стояла Анетт з рушницею.

   — Не переймайся ти так. Ми з мамою все знаємо, — промовив батько спокійно. — Їй було важко не дати тобі прочуханки за ту дурість, але це й допомогло тобі відчути наближення смерті.

   — Яке щастя, що ви знаєте…  На серці легше стало. — промовила помічниця тихо. — А ти як?

   — Більш-менш, мало не овдовіла, — тихо відповіла я.

— Це був би поганий ісход. Я ж ще нікого тобі не підібрала, — торкнулася мого обличчя Анетт, ледь посміхаючись.

   Коін поглянув на неї роздратовано, але не відповів. Підійшов до батька.

   — Маркізе Монтрей, можливо, заберете Ейрін на якийсь час до себе? Поки ми тут наведемо порядок.

   Я різко підскочила на ноги, обурена. Раптом ніби рукою зняло втому.

   — Так не чесно! Я нікуди не поїду. У мене тут справа цікава, та ще треба поговорити з герцогом Тенебрайном! — випалила я.

   — Поговорити зі мною можете й зараз, — прозвучав голос герцога. — Але поїхати вважаю хорошою ідеєю.

   — Говорити я буду з вами завтра, на одинці, після наради, — твердо відповіла я, розвертаючись до чоловіка. — І якщо ще раз піднімеш тему мого від’їзду… взагалі перестану з тобою розмовляти і…

   Прикусила язика — маніпуляції з розлученням зараз були би лише гіршою ідеєю.

   — На добраніч, я йду спати, — додала я, розвертаючись і йдучи до своєї кімнати.

   Анетт віддала рушницю й поспішила слідом.

   — Диви, за мене вже будуть вирішувати… То кохає, то жене… — обурено бурмотіла я. — Ніби мені мало переживань! Замість того щоб усю ніч бути поруч, він…

   — Доню, хороша моя, ми тебе чуємо, — почула лагідний голос батька.

   Гучно прогарчала у відповідь і прискорила крок. Зайшла в кімнату й гримнула дверима.

   — Заспокойся. Навряд він цього хоче. Просто переживає за твою нервову систему, — зауважила Анетт спокійно.

   — Я впевнена, він знає найкращий метод заспокоєння коханої жінки, — пробурмотіла я, ледве стримуючи емоції.

   Коли в будинку стало тихіше, майже всі зайві пішли, я нарешті розслабилася й вмостилася спати. Анетт не пішла до себе, залишилася поруч. Ще кілька разів забігала Сандра, провідувала нас.

   Уночі почувся легкий стукіт у двері. Я обережно відчинила — і застигла. На порозі стояв Коін. Справді, він прийшов до мене, саме тоді коли поруч залишилася Анетт. Моє серце стиснулося від розгубленості. Він помітив це і знову порушив мій внутрішній спокій.

   — Я ненадовго… Маю їхати, — почав він тихо. — Хотів вибачитися за свої слова. Я й справді не хочу, щоб ти їхала, але мені здалося, що останнім часом ти знервована.

   Я прикрила очі, глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Потім відкрила їх й поглянула на нього вбивчим поглядом.

   — Це була остання крапля. Ти сам винен.

   Він здивовано відкрив рота. Схопила його за комір сорочки, притягла ближче й поцілувала з усією пристрастю, на яку була спроможна. Відчула, як він чіпляється за мене, і здається, уже нікуди не збирається їхати. Зупинила поцілунок, відсторонила його від себе, щоб він нарешті прийшов до тями і глянув на мене чітким поглядом.

   — На добраніч. Я спати і більше не торкайся мене. Я дуже сильно образилася.

   Не дочекавшись відповіді, знову грюкнула дверима перед його носом. Анетт ошелешено підскочила, але помітила мій погляд, усміхнулася і вмостилася зручніше.

   — Так йому й треба. Хай тепер мучиться, — пробурмотіла вона і заснула.

   Вмостилася поруч із нею, притулилася як в дитинстві і теж нарешті заснула, відчуваючи, як тіло й розум повільно відпускають напруження ночі.

   Зранку ми зібралися, налаштовані войовничо й сповнені рішучості з’ясувати всі подробиці. Але щойно я помітила Маркуса біля їдальні, мій настрій миттєво змінився. Я відкинула бойовий запал і, не стримавшись, з розгону обійняла дворецького.

   Здається, він зовсім не очікував такого розвитку подій — завмер і розгублено чекав, поки я відчеплюся.

   — Вибачте, будь ласка, — нарешті відсторонилася я. — Я неймовірно рада вас бачити. Як ви себе почуваєте?

   Помітила перебинтовану кисть, що визирала з-під камзола.

   — Усе гаразд. Трохи постраждав у вчорашній сутичці. І щиро радий, що в цьому домі мене так зустрічають, — ледь помітно посміхнувся він. — Господар поїхав уночі, тож сьогодні ви їдете лише удвох.

   Я одразу згадала, з чим був пов’язаний мій ранковий настрій. Підняла підборіддя й попрямувала до столу.

   — Це його проблема. Хай краще в місті й живе.

   Анетт теж торкнулася плеча дворецького, сказала кілька теплих слів і пішла за мною. Ми швидко снідали. Маркус ще повідомив, що хлопець поки залишиться в нас — його вже оглянув лікар. У селищі наводять лад і вирішили зробити новим головою коваля, про якого якось герцогові згадувала помічниця. А до кінця тижня повернуться ті, хто має захищати маєток.

   — О, то в нас тепер будуть чоловіки? — грайливо запитала я.