14.1

   Наша поява в лікарні була дуже ефектною. До цього лікар ішов нам назустріч вальяжно, але щойно наш фурман допоміг вийти герцогині Тенебрайн, він миттєво зблід і розгубив усю свою зверхність.

   Після відвідин хворих ми пройшлися територією, і я поскаржилася Сесіль, що мене тут чомусь ігнорують. Вона одразу попросила помічницю нагадати їй переговорити з чоловіком на тему перевірки лікарні.

   Головний лікар зиркнув на мене недобрим поглядом — ми з Анетт це запам’ятаємо — і почав розпливатися перед герцогинею в запевненнях, що все вже підготовлено і вони лише чекають на робітників.

   Коли ми виходили, він особисто провів нас до карети, допоміг усістися — здається, більше для того, щоб упевнитися, що ми поїдемо й не повернемося хоча б сьогодні.

   Щойно карета від’їхала від лікарні, Сесіль голосно розсміялася. На очах навіть виступили сльози.

   — Я ніколи не використовувала своє становище. Це щось нове для мене.

   — Корисно мати таку зброю в арсеналі. Але на майбутнє використовуй це лише в крайньому разі. Інакше тебе перестануть сприймати серйозно, — відповіла я з посмішкою. — От я мала необережність піти йому на поводу, і тепер він мене ігнорує. Бо чомусь упевнений, що я надто горда, щоб скаржитися чоловікові.

   — А ви просто шукали точку впливу? — тихо запитала Міні.

   Вона взагалі мало говорить. І, як я зрозуміла, її не так давно приставили до герцогині. Раніше була інша помічниця, але вона надто прикипіла до Крістін і фактично доповідала про справи маєтку сторонній людині. А ця, найімовірніше, звітує герцогові. Втім, нічого дивного — він її найняв. Анетт же — моє доповнення, на яке ніхто не може вплинути. Іноді навіть я сама.

   Я лише хитнула головою у відповідь Міні. Ми довезли герцогиню до її карети, попрощалися, пообіцяли листуватися й по можливості частіше зустрічатися та рушили додому в доброму настрої.

   Та вдома з’ясувалося, що чоловіка не буде — залишився в місті. Настрій миттєво скотився вниз. Ми мовчки повечеряли й засіли в його кабінеті розслідувати те, до чого мали доступ.

   У тиші, між шелестом паперів і тінями від свічок, гарний настрій остаточно розвіявся. Робота хоча б давала ілюзію контролю — а мені зараз конче потрібно було відчувати, що я тримаю щось у своїх руках.

   Засиділися до пізньої ночі. Сандра намагалася розігнати нас по кімнатах, але ми лише пообіцяли, що ось-ось підемо.

   Анетт не намагалася мене втішати — вона добре розуміла, що це не дівочі примхи й не безпідставні сумніви, а справжнє, важке занепокоєння за коханого чоловіка.

   Ми вже рушили до кімнати, коли почули гучний стук у двері й шалений гавкіт собак. Зірвалися з місця. У голові змішалося стільки уривчастих, тривожних думок, що я, не дочекавшись нікого, сама рвучко відчинила двері.

   На мене буквально впав один із хлопців із сиротинця. Увесь у синцях, побитий, з розбитою губою — кров уже запеклася й почорніла.

   Сандра підбігла слідом і скрикнула від несподіванки. Анетт швидко зачинила двері й засовнула засув.

   — Що сталося? — хрипко запитала я, тягнучи хлопця до дивана.

   — Мене сьогодні забрали… — він говорив уривками, ковтаючи повітря. — Але на них влаштували облаву. Мене намагалися вбити. Тепер вони йдуть за мною… Спустили собак…

   — Я нічого не розумію. Що відбувається? — Сандра вже принесла рушник і теплу воду, намагаючись обережно обробити рани.

   Я силувалася зібрати думки докупи.

   — Анетт, із чоловіків у нас лише садівник і конюх?

   — Так. Нам зайняти позицію вище? — вона вже на ходу перевдягалася, рухи різкі, зосереджені.

   — І що це дасть? Із зброї в нас лише арбалети. Я не вмію користуватися вогнепальною. Сандро, ключ від зброярні у вас чи в Маркуса?

   — У мене… — вона відповіла розгублено, не відриваючись від хлопця.

   До зали вбіг садівник, задиханий.

   — Міледі, я вже спустив собак. Але вони обходять периметр — перевіряють наш захист.

   Я повільно випросталася.

   — Нехай перевіряють. Молодших помічниць і хлопця — в схованку. Анетт, із Сандрою — до зброярні. Я переодягнуся в щось зручніше.

   Розбіглися хто куди. У своїй кімнаті я схопила ручний арбалет, не забула й кинджал. Швидко переодяглася — брюки, сорочка, заправлена всередину, волосся стягнула стрічкою, щоб не лізло в очі.

   Внизу зібралися всі. Садівник залишився з дівчатками й пораненим хлопцем. Кухарка, як з’ясувалося, вміла поводитися зі зброєю. Конюх теж розумівся — взяв рушницю й піднявся на горище. Сандра в цьому не тямила, тож залишилася біля мене — подаватиме болти.

   Ми завмерли в очікуванні невідомого. Стежили за тінями довкола дому. Хлопець казав, що їх п’ятеро. Небагато. Але цього цілком достатньо, щоб стало моторошно.

   Перший постріл розірвав тишу. Один упав. Тепер їх четверо.

   У відповідь почали стріляти по будинку. Скло посипалося, деревина глухо тріщала. Ми притислися до стін і чекали — знали, що їм знадобиться час на перезарядку.

   Коли все стихло, я обережно визирнула.

У будинку темно. Надворі — яскравий місяць, що безжально заливає подвір’я світлом.

   — Стерво, я знаю, що в будинку немає охорони, — пролунало з тіні. — Твій ідіот-чоловік так боявся, що ти загуляєш, що тепер ми тут трохи поживемо.

   Голос був глузливий, із загрозою. Самого його я не бачила. Але інший повільно просувався до чорного входу. Через розбите вікно я непомітно підвелася. Спустила гачок. Прицілилася в шию. Короткий свист. Хрип. Тіло впало.

   — Тварюко! Я тебе за своїх людей на шмаття поріжу! Або це твоя руда сука? Вона мені навіть більше подобається! Коли я до вас доберуся — вам це не сподобається!

   — А ти спробуй добратися, — пролунало гарчання Анетт з іншого боку.

   Я глянула на Сандру. Вона старанно тримала обличчя спокійним, але в очах вирували емоції. Я торкнулася її руки й ледь усміхнулася.

   — Мені потрібно лише трохи провіанту й час на перезарядку! — знову крикнув нападник. — І хлопця заберу. Він уже мій.