13.3

   Ми зупинилися біля карети. Жінка обійняла мене з такою любов’ю й теплом, що в грудях защеміло.

   — Я рада, що ви порозумілися з герцогом. Ви тепер ніби світитеся, а він узагалі, здається, навчився літати.

   Я посміхнулася, але щоб приховати сльози, що навернулися на очі, швидко сховалася в кареті. Анетт теж тепло всміхнулася й сіла поруч. У дорозі кожна з нас мовчала, заглиблена у власні думки.

   По приїзді Анетт провела мене до книгарні. Ми дочекалися Сесіль, і моя помічниця непомітно вислизнула.

   — Привіт. Як твої справи? — розгублено запитала я.

   — Привіт. А твоєї помічниці не буде? — ніяково озвалася вона.

   — Ні, у неї ще є справи. Тож сьогодні поспілкуємося без неї.

   — Міні, тоді можеш пройтися крамницями. Я чекатиму тут, — звернулася вона до своєї помічниці.

   Та невпевнено глянула на господиню.

   — Зачекай. Не тут — з боку чайної. Там і чекатимемо, — сказала я, легко потягнувши Сесіль за руку. — Зачекаєш? Я попрошу, щоб замовлення віднесли до карети, і підемо посидимо на веранді.

   Сесіль здивовано кивнула. Її помічниця ще трохи постояла поруч. Я перекинулася кількома словами з продавцем — він особисто провів нас до чайної внутрішнім переходом і передав під опіку своїй старшій доньці. Міні дізналася, за яким столиком ми будемо, і теж побігла у справах.

   Коли ми залишилися самі, я зітхнула:

   — Якщо чесно, я навіть не знаю, про що з тобою говорити. Майже нічого не знаю про твої інтереси.

   — А я думала, завдяки своїй помічниці ти все про всіх знаєш, — із цікавістю відповіла вона. — Одразу перепрошую, я не хочу тебе образити.

   — Не переймайся, — махнула я рукою. — Насправді ми частіше збираємо плітки й щось брудне. А коли про людину немає ніякої інформації — це вже добрий знак. Значить, вона ще не встигла ніде засвітитися з поганого боку.

   Вона тепло всміхнулася. Нам принесли чай зі смаколиками, і якийсь час ми просто мовчки насолоджувалися затишком. Та я помітила, що вона нервово покусує нижню губу.

   — Щось трапилося? Чому ти нервуєш?

   — У мене є питання… але я не знаю, як його правильно сформулювати, — невпевнено відповіла вона.

   — Скажи як є. А там розберемося.

   Вона заплющила очі, глибоко вдихнула й нарешті наважилася:

   — А в тебе… є щось на мого чоловіка?

   Я ледве стримала усмішку. Питання було несподіваним — і водночас показовим.

   — А тобі це навіщо?

   Вона знову опустила погляд.

   — То все ж таки щось є?.. — прошепотіла з сумом.

   Я тихо розсміялася й узяла її за руку.

   — Поясни, що саме тебе турбує. А я вже скажу, що мені відомо.

   Вона зітхнула й озирнулася довкола, ніби боялася, що нас можуть почути.

   — Розумієш… від самого початку нашого подружнього життя я уникала близькості з чоловіком. А тепер він… ніби втратив до мене інтерес. І мені страшно, що, можливо, в нього є хтось.

   Я похитала головою.

   — Герцог Тенебрайн — людина надзвичайно поважна. На нього немає жодної брудної інформації. Коханок — теж. Якщо в його житті й були жінки, то все швидкоплинно, без гучних історій. І навіть період точно назвати не можу. До речі… як давно ви одружені?

   — Офіційно сім місяців. Але живу я в нього вже понад два роки, — тихо відповіла вона.

   — І ти справді вважаєш, що він втратив інтерес?

   Вона сумно всміхнулася.

   — Він завжди ставився до мене з повагою й обережністю. Коли імператор порушив питання про наше одруження, герцог запитав моєї згоди. Я погодилася… Все одно довелося б виходити заміж, щоб підняти свої землі. Але коли він почав проявляти щиру зацікавленість — я злякалася. Після кількох моїх істерик він… почав старанно мене уникати.

   Схилила голову, ледь стримуючи сльози.

   — А ти тепер не проти, щоб він проявив інтерес? — хитро примружилася я.

   Підняла на мене переляканий погляд — в очах читалося справжнє благання.

   — Заспокойся, — м’яко усміхнулася я. — Я не збираюся нікому нічого розповідати.

   Ми трохи помовчали. Було відчутно, що ці слова давно сиділи в ній, але їй просто не було з ким поділитися. Особливо коли подруга постійно переконувала її, що герцог як чоловік — не найкращий вибір.

   — Я не впевнена… але єдині моменти, коли він торкається мене, — це на балах. І тоді в мене темніє в очах. Одного разу я навіть знепритомніла. Він вирішив, що я захворіла. А я…

   Я підперла підборіддя рукою й уважно подивилася на неї.

   — Ти закохана. І соромишся цього?

   — Але ж різниця у віці… Це неправильно.

   Щоки її спалахнули рум’янцем так виразно, що я ледве стримала усмішку.

   — Ти вже його дружина, — спокійно відповіла я. — І якщо він не чекатиме від тебе удару в спину, я впевнена — зробить усе, щоб ти посміхалася.

   Вона нервово зім’яла серветку.

   — І як мені дати йому зрозуміти, що я більше не уникаю його… і не проти, щоб він… — голос її ледь не зірвався, — …проявив до мене інтерес?

   — Спершу заспокойся. Бо мені здається, що ти зараз знову знепритомнієш, — лагідно сказала я. — І ти ж розумієш, що я не можу просто підійти до нього й пояснити твої почуття.

   — Чому? Він тебе дуже поважає. І ти працюєш у відомстві…

   — Саме тому, — зітхнула я. — Коін може нервувати, якщо я раптом вирішу поговорити з герцогом Тенебрайном наодинці. Він лише починає звикати до мого спілкування з Хоконом.

   Вона замислено кивнула.

   — Я, якщо чесно, теж нервувала. Особливо після того балу. Але коли побачила, як твій чоловік дивиться на тебе… і як ти дивишся на нього… я зрозуміла, що теж хочу таких поглядів. Від свого чоловіка. Хоча сама навіть не маю сміливості зустрітися з ним очима.

   Я м’яко посміхнулася.

   — Обіцяти нічого не буду. Але спробую обережно натякнути.

   Щиро всміхнулася — вперше за весь цей час по-справжньому легко.

   — Дякую.

   Ще трохи посиділи разом. Згодом прибігла щаслива Анетт, швидко ковзнула по нас поглядом і тепло посміхнулася Сесіль. Я мимоволі подумала: цікаво, якби ми сиділи роздратовані — вона б, певно, й очі герцогині повидирала.