13.2

   Покійницька містилася в тій самій будівлі, тільки вхід був із протилежного боку. Я не нервувала — рівно до тієї миті, поки не побачила молоду дівчину з глибокою раною на грудях і розпанаханим черевом.

   І тоді я зрозуміла: коли ти захищаєшся й убиваєш — це одне. А коли бачиш спотворене тіло того, хто, на перший погляд, точно цього не заслуговував, — це зовсім інше.

   Я взяла чоловіка за руку й відвела очі. Анетт сприйняла все значно стійкіше.

   — Що? Високородні панянки хотіли погратися в слідчих, а тут трапилася така прикрість, — протягнув один із працівників покійницької.

   Неможливо було визначити, скільки йому років. Здавалося, що цю будівлю звели довкола нього.

   Анетт занепокоєно глянула на мене, а я глибоко вдихнула, заспокоюючись. Підійшла до тіла ближче, не відпускаючи руки чоловіка.

   — Не те щоб це було неочікувано. Просто, мабуть, я наївно думала, що тут опиняються лише злочинці. А таких людей ми встигнемо захистити. Скільки їй було?

   Працівник покійницької зверхньо хмикнув і підійшов ближче, теж розглядаючи тіло.

   — Така думка й справді наївна. Але достатньо по-дорослому це визнавати. Вона святкувала свій день народження — їй мало виповнитися двадцять. Чоловік був переконаний, що вона зрадила йому й завагітніла від іншого. Тому й убив так жорстоко.

   Мене пересмикнуло від цієї історії. Коін миттєво притримав мене за плечі.

   — І що йому тепер буде за вбивство? — роздратовано запитала я.

   — Каторга, — коротко відповів він.

   — Чому не смертна кара? — здивовано глянула на нього.

   — Бо іноді життя гірше за швидку смерть, — спокійно мовив Хокон, уважно спостерігаючи за Анетт.

   Та вже опанувала себе й підійшла ближче до столу.

   — Сокира, мабуть. І удар нанесений нетипово — знизу. Він цілився саме в дитину.

   Вона перевела погляд на спантеличених чоловіків. Мені теж стало цікаво, і я нахилилася ближче.

   — Точно сокира. Пам’ятаєш, у того мерзотника наступного дня були такі самі сколи на ребрах? — замовкла, раптом усвідомивши, що бовкнула зайве.

   Повільно підняла голову й зустрілася з поглядом Коіна, який, здається, вже пообіцяв собі більше нічому не дивуватися.

   Розтинник глянув на нас інакше — вже з певною повагою — і наважився запитати:

   — Дівчатка, ви точно мрієте стати слідчими? Може, краще до мене підете?

   — Досить, — відрізав Коін. — Тіло побачили, свідомість не втратили. Уже добре. Ходімо, у нас ще є робота.

   Він узяв мене за руку й повів до виходу, поки я не встигла зануритися в деталі глибше, ніж слід. Анетт гучно видихнула й рушила за нами. Хокон зрівнявся з нею і щось почав жартома говорити, на що вона відповіла такою ж усмішкою.

   Ми розібрали ще кілька справ, у яких фігурували імена підозрюваних і свідків — по них у нас удома зберігалася додаткова інформація. Хокон не раз натякав, що було б добре поїхати разом і все переглянути на місці. Та Коін спокійно повідомив, що воліє ввечері відпочити, а не продовжувати працювати.

   Оскільки наступного дня в нас був вихідний, Хокон відверто образився. Анетт пообіцяла передати йому записи через герцога, і це одразу повернуло йому добрий настрій. Тож нас, зрештою, відпустили на всі чотири сторони.

   Усе було, як завжди: вечеря, час удвох. Та моя голова залишалася забитою справою й бажанням допомогти помічниці.

   Я вмовила чоловіка посидіти разом у кабінеті. Довелося навіть проявити трохи ініціативи в близькості — і лише після цього він погодився. У його погляді промайнуло ледь помітне роздратування, але водночас і розуміння: стримувати мене — не вихід. Не тепер, коли ця робота робить мене по-справжньому живою.

   Ми відшукали все, що мали, виписали для колег необхідні відомості, але свої записники вирішили не віддавати.

    Коін силоміць відправив Анетт відпочивати, після легких поцілунків провів і мене до кімнати.

   Так завершився наш другий робочий день.

   Сьогодні зранку мені не обов’язково було підніматися так рано. Але я дуже хотіла провести чоловіка на роботу. Він щиро зрадів, коли побачив мене за сніданком.

   — Чим сьогодні займешся? — запитав чоловік, підводячи мене до столу.

   — З’їжджу до книгарні, зустрінуся з Сесіль. А ще поїдемо до лікарні — провідаю хворих.

   Він незадоволено хитнув головою.

   — До лікарні краще їхати з Маркусом. Я не хочу, щоб ти перебувала там сама.

   — Я буду з Анетт. І оскільки Маркуса зараз не буде, вона від мене ні на крок не відійде.

   Він зітхнув, але кивнув.

   — Добре, вмовила. Я, можливо, сьогодні затримаюся, — короткий погляд на моє сумне обличчя, легка усмішка, — але все одно повернуся додому.

   — Чекатиму, — тихо відповіла я, не приховуючи смутку.

   За кілька кроків подолав відстань між нами й міцно обійняв. Зарився носом мені в шию й глибоко втягнув повітря.

   — За ці два дні я звик, що ти постійно поруч. І зараз важко їхати, залишаючи тебе. Буду дуже сумувати. Кохаю тебе.

   Вже збирався йти, не дивлячись на мене. Я втримала його за руку. Поглянув у мої очі й ніжно усміхнувся. Я піднялася навшпиньки й торкнулася його губ. Прикрив очі від задоволення й відповів на поцілунок.

   — Я розум втрачаю від тебе, — хрипко прошепотів мені в губи. — Але краще, щоб я пішов. Інакше не стримаюсь і залишуся вдома.

   Ще один короткий поцілунок — і попрямував на двір до карети. Я з сумом провела його поглядом, а тоді разом з Анетт пішла до кімнати збиратися.

   — Слухай уважно, — промовила помічниця, щойно ми зайшли до кімнати. — Сесіль — молодша донька графа де Фаміль. Батько загинув на війні, землями зараз керує дядько. Мати займається маєтком формально, але фактично все контролює герцог Тенебрайн.

   Зробила коротку паузу, перевіряючи мою увагу.

   — Є ще старший брат — Брайн. Його відлучили від родини через азартні ігри. Одного разу він навіть заклав власну сестру, бо був переконаний, що вже став господарем земель.