13.1

   На цей раз ранок був спокійний. Ми з помічницею вже не поспішали. Все було зрозуміло і без хвилювань. Здивувало лише, що Маркуса я не бачила з учорашнього вечора.

Сандра нас провела, побажала гарного дня й нагадала, щоб ми не запізнювалися на вечерю. Лише рушили, я поглянула стурбовано на чоловіка.

   — Щось трапилося, радість моя? — спокійно запитав він, перегортаючи ранкові новини.

   — Де пан Морінер? — поцікавилася я й глянула на Анетт, яка тепер з документами про навчання не розлучалася.

   — Ти за нього переживаєш? — з хитрою посмішкою запитав чоловік.

   — Звісно, — схрестила руки на грудях, роздратовано. — Це не типово для нього — не вийти привітати нас, та й учорашні події його теж зачепили. Тому й нервую.

   Анетт зацікавлено відклала папку.

   — Заспокойся, моя красуня. Твій, нібито коханець, без скандалу вигнаний з маєтку, — побачивши мою реакцію, обережно взяв за руку й поцілував. — Все добре. Це легенда для навколишніх, сторонніх людей. Він зараз у селищі спостерігає за паном Горном і його новоприбулими гостями.

   — А як так… — розгублено видихнула я. — У мене стільки питань, що не знаю, з чого почати.

   — Я учора про все домовився з подружжям. У Сандри там живе двоюрідна сестра, і вона запропонувала, щоб Маркус пожив там потайки. Для всіх він вигнанець, а для мене — шпигун.

   — Треба якось більше впевненості — у собі й у тобі, — тихо промовила я.

   — Сьогодні цим і займемося. Проведу вас у покійницьку при відомстві. Якщо збираєтеся серйозно зануритися у слідчу роботу, цей досвід обов’язковий, — відповів спокійно, ще один поцілунок і продовжив читати новини.

   — Ну, трупи ми бачили. І навіть допомагали деяким перейти зі стану живих у стан мертвих, — задумливо мовила помічниця.

   Коін поглянув на неї роздратовано, тоді перевів погляд на мене.

   — Вас узагалі можна хоч чимось здивувати?

   Ми синхронно знизали плечима й перезирнулися з легкою усмішкою.

   — Скількох людей ти вбила за своє життя? — уважно подивився на Анетт.

   Вона знітилася, швидко глянула на мене. Я ледь помітно повела рукою — сама не знаючи, чи варто відповідати.

   — От зараз я вас не розумію, — холодніше мовив він. — Я знаю про засідку. Знаю, що ви були близько до лінії бойового зіткнення. Що ви приховуєте?

   — А маркізі Монтрей ви не скажете? — здалеку почала Анетт.

   — Ви вже живете в моєму маєтку. До чого тут моя теща?

   — А моя мама нас і з-під землі дістане, якщо дізнається, що ми бездумно наразили себе на небезпеку, — відповіла я, розуміючи, що тепер доведеться розповісти все.

   — Слухаю вас. Дуже уважно.

   Я зітхнула.

   — Якщо чесно, слухати й нема чого. Війна тривала вже рік. Я втомилася. Була зла. Постійний контроль, опіка… усе наклалося одне на одне. Ще й ти приїхав — і не впізнав мене. Я втекла з дому. Понесло на подвиги.

   — Ваша дружина не завжди була такою розсудливою, як тепер, — тихо додала Анетт. — І я разом із нею.

   — Ми потрапили на випадковий загін. І, якщо чесно, нас урятувало диво. Точніше — ящик пороху. Куди його тягли ті люди — невідомо. Можливо, вкрали й хотіли обміняти.

   — Рвонуло добре, — продовжила Анетт спокійніше, ніж дозволяла тема. — А щоб ті, хто вижив, не розповіли, з ким зустрілися… довелося їх добивати природнім шляхом.

   — Коли загін Хокона прибув на вибух, — додала я, — ми вже ховалися неподалік.

   — Ви взагалі безголові? — прогарчав Коін.

   — Ні. Ми тоді зрозуміли свою помилку і повернулися додому. Більше ніколи такого не робили, — швидко запевнила помічниця. — Щоправда, довелося підстригти волосся… і тиждень ходили глухі, мов тетері.

   — Я пам’ятаю той дивний інцидент і звіт Хокона про десятьох ідіотів, які курили біля відкритого ящика з порохом. Була підозра, що вони готували диверсію в тилу.

   Він подивився на нас із докором.

   — Чесно… саме тоді ми дуже злякалися. І більше не ставилися так легковажно до свого життя, — тихо мовила я й обережно торкнулася його руки, ніби перевіряючи, чи не відштовхне.

   Перехопив мою долоню і підтягнув мене ближче.

   — Усі ми буваємо такими героями. Особливо у сімнадцять, — перевів погляд на Анетт. — Але ж тобі було двадцять шість. Чому не зупинила її?

   — Якогось біса й сама запалилася, — жорстко відповіла помічниця.

   Було видно, що вона й досі шкодує і винить себе.

   — Ти ж знаєш, що не винна, — підбадьорливо мовила я.

   — Знаю. Але ти могла загинути. Я — то таке… — вона урвала фразу, помітивши мою реакцію. — Вибач.

   — Я впевнений, ви сестри, а не господиня з помічницею, — спокійно сказав чоловік, обіймаючи мене.

   — Ми й так це знаємо. Але до недавнього часу не мали можливості змінити становище Анетт, — промовила я й лише тепер усвідомила, що я в його обіймах.

   Поглянула на нього невпевнено, а він, здається, насолоджувався моєю розгубленістю.

   — Сьогодні ви маєте завершити розбір документів. Судячи з активності пана Горна, він збирається найближчим часом згорнути справи й утекти, — невдоволено прикрив очі.

   Це мене здивувало. Я занепокоєно подивилася на нього.

   — Чому ти так реагуєш?

   — Ще тоді, коли з’ясувалося, що він підтримав моїх батьків у заколоті, його слід було знищити. Але він зіграв на емоціях: «Ми маленькі люди, від нас нічого не залежить, коли великі гризуться між собою». У селищі йому довіряли — тому й залишився. А тепер на моїх землях продають дітей у рабство, ще й прикриваються моїм ім’ям. Зовсім знахабніли.

   Ми з Анетт притихли, мов миші, не очікуючи такої відвертості від герцога. Я обережно погладила його по руці. Він подивився мені в очі — і роздратування в його погляді поступово розвіялося. Торкнувся моєї щоки й ледь відчутно поцілував.

   — Не варто так нервувати, — спокійно мовила Анетт. — Зачистимо всіх зайвих. Передайте, будь ласка, Маркусу цю записку. Нехай підійде до коваля. Якщо той ще живий — розповість і проведе потайними стежками. А якщо ні — його дванадцятирічна донька все знає. І хай не зважає на її хворобу. Батько приховував її від сторонніх очей. До речі, коваль завжди підтримував саме вас. Я це теж випадково з’ясувала.