12.2

   — Найімовірніше, зникла в минулому виховувалася в будинку розпусти. Вони мають власний таємний шифр, через який передають важливу інформацію.

   Я вже відкрила рота, щоб перебити, але він хитнув головою, даючи зрозуміти — слухай уважно.

   — Будинки різні, міста різні, а шифр майже ідентичний. Розшифрувати його не так уже й складно, але сенсу мало, якщо не розумієш контексту подій. А між собою вони завжди знають, від кого й кому це адресовано.

   — Звідки це відомо Анетт? Вона ж не… не працювала там. — Я сиділа шокована. Невже я чогось не знаю про свою помічницю?

   — Твоя мати теж не працювала. Але вона опікувалася одним із таких будинків. І навчала Анетт.

   Я відкрила рота, не вірячи почутому.

   — Заспокойся. Твоя мати його не тримала — вона дбала про здоров’я дівчат, які там працювали. Твої землі вистояли не лише завдяки правильному й своєчасному плануванню захисту твого батька. Дівчата активно псували життя ворогам і передавали потрібну інформацію. А ще твоя мати навчала їх самозахисту. — підморгнула мені.

   — Звідки тобі це відомо?

   — Мені доводилося з ними перетинатися. І, між іншим, не так давно ти сама вирахувала моє місце перебування.

   Від згадки тих подій серце болісно стиснулося. Той момент і досі зачіпав.

   Нахилився ближче й прошепотів мені на вухо:

   — А щодо твоїх знань про афродизіаки — в мене є підозри.

   Я миттєво почервоніла й відвела погляд.

   — Не нервуй так, — усміхнувся він ніжно, беручи мене за руку. — Мене тішить думка, що ти про це замислювалася.

   Благально глянула на нього.

   — Досить уже про це. Ти вважаєш, Анетт розбереться з шифром?

   — Я впевнений. Але те, що вона може ще й тебе навчити… ось це мені вже не подобається.

   — Я настояла на документах дітей з надією, що з ними нічого не станеться, поки ми будемо розбиратися.

   — Я так і зрозумів. Тим паче з тією інформацією, яку він мені про тебе розповів. Скоріше за все, мені не буде діла до цих дітей, поки я розбиратимусь із невірною дружиною. А ще й так нахабно підірвати мою довіру до Маркуса… Це свідчить про дуже серйозне занепокоєння пана Горна моїм приїздом.

   Якраз під’їхали до відомства. Зібрали всі документи й уже збиралися виходити, коли двері різко відчинилися. Я ледь не впала на чоловіка, який встиг перехопити мене за талію.

   — Я думала, ви знову воркуєте, що так довго не виходите, — мовила помічниця, забираючи з моїх рук папери. — Ходімо швидше.

   Коін вийшов першим, допоміг мені спуститися, і ми попрямували до кабінету.

   Хокон чомусь сидів у нас і уважно спостерігав за Анетт, яка вже пробіглася очима по кількох іменах дітей і зробила позначки.

   Я зайшла, вмостилася поруч із Хоконом, відкинулася в кріслі й недбало поклала голову йому на плече. Коін схрестив руки на грудях і незадоволено спостерігав за мною. Помітила його реакцію.

   — Ти постійно так реагуватимеш? Ми вже розібралися, що я не хороша дівчинка.

   — Не зрозумів, — Хокон навіть напружився.

   Анетт мовчки відклала документи й сіла навпроти нас, поглядом натякаючи, що час усе пояснити.

   — Пані Ашвель, а ви знали, що герцогиня є коханкою мого дворецького й у селищі вже встигла позагравати з чоловіками?

   — А я де була, що пропустила такі розваги? — з усмішкою мовила помічниця. — Я, звісно, розглядала варіант із коханцем, якщо ви й надалі ігноруватимете мою господиню.

   Коін, здається, поглядом убив Анетт, а Хокон уже почав стримано сміятися. Помічниця ж продовжувала, ніби й не помічала поведінки господаря.

   — Я обирала не лише за зовнішністю, а й розумного — щоб язиком не теревенив зайвого, але водночас не був обтяжений гідністю й повагою до вас.

   Її погляд ковзнув до герцога.

   — Досить, — прогарчав Коін.

   Навіть ми з Хоконом сіли рівніше й старанно не дивилися одне на одного.

   — Це вам за «руду лисицю», — прошипіла вона у відповідь. — Це вдома ви господар, а тут — ми колеги.

   Він прикрив очі, беручи себе до рук. Дістав книгу з внутрішньої кишені й простягнув Анетт.

   — Вибач. Надалі постараюся контролювати себе у висловлюваннях. А з цим, я впевнений, ти розберешся.

   Дівчина підійшла ближче до герцога, взяла книгу, швидко перегорнула кілька сторінок. Хитнула головою й повернулася на своє місце.

   — Я приймаю ваші вибачення. А з цим мені знадобиться кілька днів.

   — Як ваша справа? — запитав Коін, знімаючи рукавички й сідаючи в крісло.

   — У нас вона вже фактично розкрита, — з усмішкою відповів Хокон. — Анетт вмовила свідка все розповісти й надати беззаперечні деталі, завдяки яким ми натиснули на підозрюваного. Тепер залишилося остаточно все перевірити й скласти звіти.

   Чоловік прикрив очі, уважно слухаючи, глибоко вдихнув.

   — Де ж ви раніше були? Якщо з вами настільки легше, — промовив тихо.

   — А ми пів року просиділи в золотій клітці маєтку Валермон, ледь розум не втратили, — відповіла Анетт, підводячись. — Документи так і залишимо на столі?

   Коін відкрив одне око й погрозливо глянув на помічницю. Та зробила вигляд, що не помітила. Хокон підвівся й допоміг скласти документи до сейфа, а я мовчки спостерігала за ними. Коли знову глянула на чоловіка, виявилося, що він розглядає мене з легкою усмішкою.

   — Все. Йдемо на обід. Нам ще писати звіти й перевіряти все, що назбирали, — чоловік підвівся й простягнув мені руку.

   Я теж піднялася й попрямувала до виходу, підхопивши його під руку. Анетт опинилася поруч і почала розповідати, що неподалік є непогана ресторація. Найчастіше саме там обідають працівники відомства. А ще тут є затишна чайна, де можна перепочити після роботи.

   В ресторації на нас раз по раз поглядали чоловіки — скоріше за все, теж із ВКР, — але швидко відводили очі, щойно зустрічалися з поглядом Коіна.

   Обравши місце за столиком, до нас швидко підійшла симпатична дівчина. Вона надто відверто посміхалася чоловікам і навіть не соромилася злегка загравати. Наша присутність її, здається, зовсім не бентежила. Швидко прийняла замовлення й пішла далі.