12.1

   Якраз коли чоловіки повернулися, до їдальні почали заходити й діти. Молодші одразу кинулися обіймати й навперебій запитувати, де Анетт. Старші були стриманіші, але якось дивно позирали в бік голови.

   Дітей посадили перекусити, а я підійшла до чоловіка й ледь торкнулася його руки, привертаючи увагу. Він миттєво поглянув на мене й навіть злегка обійняв.

   — Щось трапилося, радосте моя?

   Від такого звертання всередині все переверталося. Хотілося чути ці слова частіше — щиро, не напоказ. Але я розуміла: зараз він грає на публіку, демонструючи гіперопіку.

   — Я б хотіла трохи прогулятися з дітьми у дворі. Особливо зі старшими. Хочу дізнатися, чим вони планують займатися після завершення навчання.

   — Звичайно, іди. Ми побудемо з молодшими, — відповів чоловік і одразу перевів увагу на пана Горна. — Тож ви казали, потрібно відбудувати складські приміщення?

   Голова якраз збирався щось відповісти мені, але, почувши питання чоловіка, миттєво втратив до мене цікавість.

   Я запропонувала старшим прогулятися разом. Їм уже було чотирнадцять і шістнадцять — вік, коли час замислюватися про майбутнє. У сиротинці можна жити лише до вісімнадцяти — за умови, що допомагаєш настоятелям і помічникам. Фактично — відпрацьовуєш своє проживання.

   Дівчата першими розповіли про плани. Дехто вже збирався влітку найматися до маєтків. Я пообіцяла перевірити, де для них будуть кращі умови.

   Хлопці були стриманіші, мовчазні. Кілька зізналися, що цікавляться військовою справою, але для цього потрібні кошти. Тож доведеться спершу йти в найми. Я пообіцяла поговорити про це з чоловіком.

   Наостанок, коли ми вже збиралися повертатися, один із хлопців раптом схопив мене за руку — і одразу відпустив. Я помітила занепокоєння в їхніх очах. Мовчазне. Глухе. І від того стало боляче.

   — Якщо вас щось турбує і ви не впевнені, що можете відкритися тут… Ви знаєте, де я живу. Звертайтеся. Я завжди готова допомогти.

   — А наскільки у вас довірливі стосунки з чоловіком? — прошепотіла одна з дівчат.

   Я на мить завмерла.

   — Ви ж знаєте, що в минулому я маркіза Монтрей. Моя мати опікувалася сиротинцями й лікарнями. Я завжди готова вислухати й допомогти.

   — А чому Анетт сьогодні з вами немає?

   — Вона поїхала у справах, — відповіла я спокійно.

   Вже збиралася запитати, звідки така цікавість, але помітила, як вони знітилися й ніби закрилися. Погляди стали обережними, настороженими.

   — Уже дізналися про майбутнє дітей? — пролунав голос за спиною.

   Я навіть сіпнулася від несподіванки. Голова стояв надто близько.

   Кинула короткий погляд на чоловіка — холодний, зверхній. Його обличчя ледь помітно перекосило.

   — Так. Я візьму всі документи дітей і переговорю з чоловіком, кого й куди краще влаштувати.

   — Навіщо вам це потрібно? — його погляд миттєво змінився. — Я сам цим займаюся. І взагалі вважаю, що варто переглянути їхній вік виїзду з сиротинця. Вісімнадцять — це зарано.

   — Здається, ваша посада — голова селища. Сиротинцем завідує настоятелька.

   Розмова неприємна до гіркоти у роті. Особисто мені він нічим не може загрожувати. Але те, що тут щось відбувається — і щось недобре — ставало дедалі очевиднішим.

   — Так, звичайно. Але пані Морі має безмежну любов до дітей. А от правильно спрямувати фінанси й потенціал — це не її сильна сторона.

   — Я вас почула. Але документи дітей я візьму. У мене є для них непогані пропозиції.

   Чоловік відкрито скривився, навіть не намагаючись приховати невдоволення.

   — Ну що, кохана, поспілкувалася з дітьми? — занадто солодко запитав герцог, виходячи з-за спини голови. — Нам теж буде про що поговорити.

   Я перевела погляд на пана Горна — той ледь стримував посмішку.

   Зробила вигляд, що занепокоєна поведінкою чоловіка, і рушила попрощатися з молодшими. Але зупинилася, невпевнено обернулася до герцога й тихо попросила, щоб він наполіг на передачі документів.

   Він ледь помітно кивнув і одразу віддав розпорядження голові. Той із солодкою посмішкою пішов виконувати наказ.

   Попрощавшись із дітьми, ми забрали документи й сіли в екіпаж. Усе відбувалося надто напружено, і від чоловіка віяло крижаним холодом. Він сів навпроти й навіть не дивився на мене.

   Я ледве дочекалася, поки ми від’їдемо, й сама пересіла ближче. Лише тоді помітила ледь помітну усмішку на його губах і хитрий блиск у погляді.

   — Боятися тобі точно нема чого, — спокійно мовив він. — Я впевнений.

   — Не тягни вже, — обурилася я. — Що такого ти дізнався про мене?

   — По-перше, що, скоріш за все, у тебе роман із Маркусом. — Він знову кинув на мене той самий хитрий погляд і відклав документи. — А по-друге, ти й у селищі дозволяла собі загравати з місцевими чоловіками. Як це поясниш?

   Нахилився ближче, вдаючи ображеного. Опанувала себе, обурюватися сенсу не було — швидше за все, пану Горну було що приховувати, і він намагався таким чином відвести від себе підозру господаря земель. Тож я у відповідь теж нахилилася до нього.

   — Виявляється, не така я вже й хороша дівчинка — це по-перше. А по-друге, ти прикриваєш усю цю шарашкіну контору. Через це діти й злякалися, коли тебе побачили. А ще…

   Він не дав договорити — притулився своїм чолом до мого й заплющив очі.

   — Ти чого? Ти йому повірив? — я раптом зовсім розгубила впевненість, навіть голос зрадницьки схибив.

   Відсторонився, торкнувся моєї щоки й зазирнув у вічі.

   — Заспокойся. У тобі я навіть не думав сумніватися. — Ледь торкнувся моїх губ, стримано, обережно. — Просто важко було слухати все це й робити вигляд, ніби я ідіот.

   — А я вже злякалася, що ти повірив…

   Радісно поцілувала його у відповідь. Усвідомила, що роблю, лише коли він відповів. Якщо спочатку все було стримано й ніжно, то тепер пристрасть швидко взяла гору. Перервав поцілунок, важко дихаючи.

   — Це треба якось контролювати, інакше робота піде до біса, — прошепотів мені в скроню.