11.3

   — Дякую, — промовив, навіть не глянувши на мене.

   Я сиділа, стискаючи порожні пальці, й намагалася зрозуміти, чи це мені здалося. Він був зосереджений. Спокійний. Абсолютно холоднокровний. Час від часу робив якісь позначки олівцем. Навіть не дивився.

   Повітря в екіпажі раптом стало надто щільним. Наче я й справді сиділа в тугому корсеті. Спробувала вдихнути глибше — марно. Серце билося швидше, ніж мало б. Перегорнув ще одну сторінку.

   — Якщо в розмові з дітьми хтось згадає про нових людей у селищі — одразу дай мені знак, — спокійно мовив, не піднімаючи очей.

   Його голос був діловим. Зібраним. Наче кілька хвилин тому він не торкався мене губами. Ледве стрималася, щоб не подивитися на нього з докором.

   — Добре, — відповіла трохи тихіше, ніж планувала.

   Нарешті підвів погляд. Спокійний. Уважний. І десь на самому дні — ледь помітний вогник задоволення.

   І саме це вибивало з рівноваги найбільше.

До самого селища ми їхали мовчки. Він читав справу. Я ж дивилася у вікно й рахувала удари серця, марно намагаючись зібрати думки докупи.

   Коли екіпаж зупинився, я першою потягнулася до дверцят. Мені конче потрібно було свіже повітря.

    — Зачекай.

   Його голос прозвучав тихо, але твердо. Я завмерла. Відклав документи, повільно зняв рукавички — одну, потім другу. Акуратно склав їх поруч. Жодного зайвого руху. Нахилився до мене. Зовсім близько. Його подих торкнувся моєї скроні.

   — Пам’ятай, — прошепотів він майже буденно, — ти їдеш сюди як леді, якій довіряють діти.

   Його пальці неквапливо поправили пасмо мого волосся, що вибилося з зачіски.

   — І як моя дружина. — сказано було спокійно, але в очах читалося занепокоєння.

   Відкрив дверцята, вистрибнув на землю й подав мені руку, наче нічого особливого не сталося.

   — Обережно, — рівно мовив.

   Вклала долоню в його руку й відчула, що серце знову б’ється занадто швидко. Він виглядав абсолютно зібраним. Холодним. Діловим.

   Із добротного будинку нам назустріч поспішив голова селища. Виглядав розгубленим і явно не очікував гостей.

   — Ваша світлосте, чим можу бути корисним? Ми якось не чекали на вас і не встигли підготуватися, — він підійшов і простягнув руку герцогові.

   — Їздили у справах до міста, вирішили заїхати й до вас. Та й дружина хотіла провідати дітей.

   — Так, так, звичайно. Вам тут завжди раді. Ходімо до сиротинця.

   Фурман допоміг розвантажити кошики зі смаколиками. Чоловік і голова селища взяли найбільші, я — найменший. Із легкою усмішкою рушила в бік триповерхової будівлі.

   Свого часу в селищі були проти будівництва сиротинця. Люди побоювалися зайвих витрат і «чужих ротів». Але коли завдяки цьому батько Коіна почав частіше навідуватися сюди, з’явилася нова дорога, а саме селище поступово почало розростатися — невдоволення стихло. До того ж улітку й восени діти часто підробляли в місцевих господарствах, і це всіх влаштовувало.

З будівлі нам назустріч вийшла настоятелька. Щиро усміхнулася.

   — Ви знову балуєте дітей, — нарочито обурилася вона. — Не можна ж так.

   Та водночас спритно перехопила кошик із моїх рук і пішла трохи попереду.

   — Ці роздамо зараз, а те, що несуть чоловіки, залишимо на післяобідній час і вечерю.

   У цій жінці я не сумнівалася. Ми з Анетт свого часу все перевірили. Вона втратила двох синів на війні, донька померла від хвороби. Усю невитрачену любов віддавала цим дітям без залишку.

   А от голова селища… інша справа. Прямо причепитися ні до чого. Але достатньо й того, що на початку війни він підтримав заколот. Згодом ніби виправився, пояснював свою поведінку тим, що це була «чета герцога», а він спершу не розібрався, на чиєму боці правда. Надто зручне пояснення. Є до чого придивитися.

   Поки діти були на навчанні, ми з настоятелькою приготували чай і чекали на їхнє повернення. Чоловіки тим часом вийшли пройтися периметром території та поговорити наодинці.

   — Як ідуть справи? — запитала я, розглядаючи дитячі малюнки на стінах.

   — Нещодавно до нас прибилося двоє новеньких. Самі прийшли, — зітхнула жінка. — Сказали, що мама виховувала їх одна, а після тяжкої хвороби померла. Родичам вони, мовляв, не потрібні.

   Вона сумно всміхнулася.

   — Зараз перевіряємо їхні історії, збираємо документи, щоб оформити все за правилами.

   — Я чула, що діти зникають?

   Настоятелька тяжко видихнула.

   — На жаль, таке трапляється. Ми ж не можемо заборонити їм виходити — вони вільні. Дехто провідує родичів, дехто підробляє в сусідніх селах. А ці чортенята іноді навіть не попереджають. І поки з’ясовуємо, що дитина зникла, минає занадто багато часу. Я й прошу, і нагадую… але вони ж діти.

   Я кивнула, але погляду з неї не зводила.

   — А що щодо вашої колеги?

   Вона щиро сплеснула руками й нахилилася ближче до мене.

   — Ось це і є найбільша загадка. Голова пояснив, що вона поїхала з якимось заїжджим музикантом. Але я в це не вірю. Вона обожнювала свою роботу. Була надзвичайно відповідальною.

   Жінка знизила голос.

   — Її сестра приходила, намагалася з’ясувати обставини. Та нічого. Перевірили кімнату — уявляєте? — все прибрано. Жодної особистої речі. Наче вона просто… розчинилася.

   Останні слова вона прошепотіла, озираючись, ніби боялася, що хтось може почути.

   У кімнаті стало тихіше. І навіть дитячі малюнки на стінах раптом здалися менш безтурботними.

   — Сподіваюся, мій чоловік розбереться.

   — До речі, вперше бачу вас разом із герцогом. Та ще й без звичного супроводу.

   Я ніжно їй усміхнулася.

   — Ми тепер частіше будемо разом.

   — Це добре. Дуже добре, — по-справжньому радісно відповіла вона. — Я за вас переживала, що ви не можете порозумітися. А тепер буду спокійна.

   Її слова несподівано зігріли мене. Я відчула прилив сил — і майже дитяче бажання просто обійняти чоловіка, притулитися до нього хоча б на мить. Але зараз не час для слабкості. Спершу — справа.