11.2

   — Невже тебе настільки захоплює все це, що ти нічого не чуєш навколо? — промовив Коін, роблячи крок ближче.

   — Вибач. Це й справді дуже цікаво.

   — Присядь, будь ласка, — запропонував він і сам сів за стіл на своє місце.

   Я вмостилася навпроти, очікуючи продовження.

   — Герцог Тенебрайн пояснив, що ви з Анетт поки не зможете працювати повний тиждень.

Я ображено надула губи, але мовчки чекала далі. Він усміхнувся, спостерігаючи за моєю реакцією, і продовжив:

   — Ти ж розумієш, що в тебе залишаються обов’язки — лікарня й сиротинець. А коли повернеться імператор, це питання вирішимо остаточно. — Він кинув на мене хитрий погляд. — І ще твій батько нагадав про головну умову нашого шлюбу. Тож і це нам доведеться владнати.

   Мої щоки спалахнули. Я не могла повірити, що він так безтурботно натякає на… На щастя, до кабінету зайшла Анетт із Фінном та тацею з чаєм — інакше я б просто згоріла від сорому.

   Поки Анетт розставляла чашки, з цікавістю спостерігаючи за мною, Фінн простягнув Коіну кілька документів. Герцог швидко пробігся по них поглядом і частину простяг помічнику.

  — Пане Маріон, запишите ось ці дві справи на пані Валермон і Ашвель. Нехай почнуть із них — упевнений, вони впораються.

    Помічник завмер, уважно розглядаючи папери, а тоді, трохи стишивши голос, ніби ми його не чули, запитав:

   — Ви впевнені? Це не надто… криваво й жорстоко?

   Ми з Анетт перезирнулися й здивовано поглянули на хлопця. Анетт одразу підійшла до нього й безцеремонно відібрала папки з документами. Одну відразу простягнула мені, іншу відкрила сама. І щось у ній миттєво клацнуло.

   — У мене є питання, — ошелешено глянула на Коіна. — Якщо в мене є інформація і навіть підозрюваний, але я не можу видати свого… скажімо так, інформатора, як мені правильно це обставити?

   Фінн підійшов і зазирнув через її плече.

   — Який підозрюваний? Ця справа стоїть на місці й нікуди не просунулася, бо немає свідків.

   — А я чомусь був упевнений, що ця лисиця щось знає, — пролунав голос Хокона з дверей. — Пане Маріон, зробіть, будь ласка, і мені чаю.

   — Так, звичайно, — відповів хлопець і швидко вийшов із кабінету.

   — Я ж казала тобі так мене не називати. Чи ти хочеш, щоб усі дізналися про твоє прізвисько?

   — То не моє прізвисько. Лише ти мене так називала, — з усмішкою відповів він помічниці й перевів погляд на мене. — Ну що, вже розібралася в кабінеті? Все влаштовує?

   Я посміхнулася у відповідь і глянула на Коіна. Той старанно робив вигляд, що його зовсім не зачіпає манера спілкування його друга зі мною.

   — А для моєї справи нам доведеться з’їздити в селище, я правильно розумію?

   — Так. Зараз доп’ємо чай і одразу вирушимо, — відповів він і взявся вивчати газету, що лежала перед ним.

   — А ми поїдемо до твого свідка й поспілкуємося вже на офіційному рівні, — мовив Хокон, зручніше вмощуючись у кріслі.

   Саме в цей момент зайшов Фінн, поставив перед ним чашку й щось занотував у своєму блокноті — розклад до обіду.

   — Ми завжди маємо звітувати йому, куди йдемо? — незадоволено запитала Анетт.

   — Так. Оскільки ми працюємо разом, маємо розуміти, кого і де шукати — про всяк випадок, — відповів мій чоловік, продовжуючи робити записи.

   Потім простяг блокнот мені. Я швидко пробіглася очима по записах.

   — Це ті питання, які ти насамперед маєш поставити свідкові. А далі — вже за обставинами.

   Анетт присіла поруч і швидко переписала нотатки до себе, щоб мати пам’ятку.

   — Я не впевнена, що свідок погодиться офіційно надавати інформацію.

   — Я тобі пізніше поясню, як краще це зробити. У нас теж є інформатори… не зовсім офіційні, — загадково всміхнувся Хокон і кинув швидкий погляд на Коіна.

   Той погляд не залишився непоміченим.

   — Це ти на будинки розпусти натякаєш? — вигнула брову Анетт.

   Настрій у кімнаті змінився миттєво. Хокон навіть прикрив очі, ніби стримуючи зітхання.

   — Постійно забуваю, з ким маю справу.

   — І правильно робиш, — безтурботно кинула Анетт і показала йому язика, після чого знову занурилася в папери.

   Коін ледь скривився, але промовчав.

Ми допили чай і підвелися збиратися. Хокон узяв Анетт під руку й повів до виходу, щось тихо пояснюючи.

   Чоловік підійшов до мене майже впритул і уважно зазирнув у вічі.

   — Знаєш, мені здавалося, що твоя присутність змусить мене нервувати, — тихо мовив він, обережно торкнувшись моєї щоки. — А виходить навпаки — ти мене заспокоюєш. І мені подобається, що ти будеш поруч частіше.

   У його голосі не було ревнощів. Лише спокійна впевненість. Мені теж стало легше від його слів. З’явилося більше впевненості.

   — Дякую, — щиро усміхнулася я.

   — Ти не червонієш, — ледь усміхнувся він, поцілував мою руку й рушив до виходу, надягаючи шкіряні рукавички.

   Я прискорила крок, наздоганяючи його.

   — А мені все це подобається. І твоє ставлення до мене. І це нове, цікаве заняття.

   Зупинився на мить, поглянув на мене уважніше, ніж зазвичай.

   — Я радий, що ти щаслива, — відповів тихо, а тоді підійшов до Фінна.

   Той швидко відзвітував про готовий екіпаж і побажав нам скоріше повертатися.

   Лише коли ми всілися й рушили, чоловік почав пояснювати, що саме чекає нас у селищі.

   — Пам’ятаєш, коли ви були на Святі хліба? Маркус тоді побіжно згадав, що там відбувається щось незрозуміле. Анетт підтвердила дивні зникнення. І якщо зникнення дітей пояснили їхньою втечею, то сестра однієї з настоятельок здійняла тривогу. У них були дуже близькі стосунки. Вона впевнена, що та не могла просто зникнути.

   Він говорив спокійно, але я відчувала: справа його непокоїть.

   — Який жах, — тихо промовила я. — Невже так легко загубити дітей — і ніхто їх не шукатиме?

   — На жаль, більшість із них і справді тікають, — сумно відповів чоловік. — Твоє завдання — поки я говоритиму з головою селища — уважно спостерігати за людьми. І бажано мило поспілкуватися з дітьми. Тебе вони знають і довіряють.