11.1

   Ранок був незвичний — швидкий, зібраний, такий, що не дозволяв розслабитися ні на мить. Він вимагав концентрації, ніби попереджав: сьогодні помилок не пробачать.

   Коін зустрів нас ще на вході до їдальні. Привітався стримано, але тепло, легко поцілував мене в щоку й одразу запросив до столу, жестом залучивши й Анетт. Кілька коротких настанов щодо нашої поведінки у відомстві — чітких, без зайвих слів. Потім уважний, майже холодний погляд на Анетт.

   — Якщо протягом дня, не в обідню перерву, виникне потреба кудись піти, — почав він рівним тоном — ви маєте бути або зі мною, або з моїм помічником. Жодних поодиноких допитів.

   Анетт злегка підняла брову.

   — Перепрошую? А якщо обстановка… інтимна?

   Коін прикрив очі, помітно стримуючи роздратування. Кілька секунд тиші — і лише тоді відповів:

   — Раніше ви могли добувати інформацію будь-якими шляхами. Тепер — ні. У будь-який момент свідок може оскаржити власні слова, відмовитися від них. І тоді під загрозою будете ви. Мені ще бракує звинувачень у звабленні.

   — Не надто високої ви думки про наші методи. — сухо кинула Анетт.

   — Це не моя думка. — Коін подивився на неї прямо — Це думка середовища, в яке ви так прагнули потрапити. Кому сподобається, що жінки працюють на рівні… або й краще?

   Він затримав на ній серйозний погляд, а тоді підійшов до мене й простягнув руку. Я прийняла запрошення. Легко обійняв мене за плечі — жест водночас ніжний і захисний.

   — Хокон тепер під моїм керуванням. Мені це не до душі, — зізнався тихо — але вам обом із ним буде спокійніше. У справі я довіряю йому, як собі.

   — Оце вже краще. — усміхнулася Анетт — З цього й варто було починати.

   Вона розвернулася й рушила вперед.

   — Чекатиму в кареті.

   Я глянула на Коіна з ледь помітною усмішкою.

   — Ти через герцога де Ліріана нервуєш?

   Він обережно торкнувся моєї щоки долонею, глибоко вдихнув — ніби збирав думки докупи.

   — Мабуть.

   Поцілував. Узяв за руку й повів до виходу.

Біля сходів з’явився Маркус, коротко відзвітував, що документи вже в Анетт, побажав нам вдалого дня і, з тією ж звичною напівусмішкою, нагадав:

   — Не запізнюйтеся.

   В кареті Анетт уже уважно перечитувала один із наших щоденників. Я поглянула на неї з легкою посмішкою й збиралася сісти поруч, але чоловік утримав мене за руку й потягнув до себе. Здивовано глянула на нього й відвела очі — щоки зрадницьки запалали. Усю дорогу він тримав мене за руку, не відпускаючи, сидів із заплющеними очима, наче дрімав.

   Анетт час від часу щось виписувала й робила помітки. Декілька разів виділені моменти давала мені перечитати.

   Щойно карета зупинилася, помітивши Хокона, помічниця миттєво вислизнула назовні, підхопила герцога під руку й повела до будівлі. Коін притримав мене. Я зустрілася з ним поглядом і вмить втратила всю зосередженість.

   — Я зараз проведу тебе до кабінету, а сам маю зайти до герцога Тенебрайна на нараду, — злегка поцілував мені руку й додав: — Наші кабінети будуть суміжні. Якщо виникнуть питання — звертайся.

   Глянув із якоюсь невпевненістю.

   — Таке відчуття, ніби ти не хочеш відпускати мене на цю роботу. — промовила тихенько я.

   — Не хочу, але мушу.

   — Не переймайся так. Прорвемося.

   Підбадьорливо всміхнулася й поцілувала його. Він здивувався, але притиснув мене міцніше.

   — Мені подобається така твоя підтримка, — прошепотів у скроню.

   Ще один поцілунок — і він вийшов, простягаючи мені руку, чекаючи, поки вийду й я.

   Опинившись надворі, я не одразу помітила на собі погляди — і не лише працівників ВКР. Проходячи повз жінок, я відчула, як вони уважно й осудливо розглядають мій зовнішній вигляд. Коін підійшов і запропонував лікоть. Я гордо підняла голову й рушила поряд із ним. Лише коли ми зайшли до будівлі, помітила на його губах ледь помітну посмішку.

   Він відчинив двері кабінету. Там Анетт уже активно щось розвішувала на порожній дошці й жваво щебетала до Хокона. Обоє звернули на нас увагу.

   — Щось трапилося? — занепокоєно запитав Хокон. — І, до речі, привіт.

   — Нічого, — відповів Коін, пропускаючи мене всередину. — Я просто захоплююся своєю дружиною. І починаю спокійніше реагувати на ситуацію.

   Хокон посміхнувся мені, виходячи з кабінету.

   — Повір мені, знаючи цих двох, вони нас усіх ще здивують.

   Помахав на прощання й вийшов, зачиняючи двері.

   — Ти вже почала вживатися в трудове життя? — запитала я помічницю, розглядаючи свій стіл.

   — Звичайно. А на обіді розвідаємо навколишню територію, — з посмішкою відповіла вона.

   Поки ми розбиралися з тим, до чого вже мали доступ, до кабінету зайшов хлопець приблизно мого віку.

   — Добрий ранок. Я особистий помічник герцога Валермона і за сумісництвом секретар, — окинув нас оцінювальним, помітно незадоволеним поглядом. — Фінн Маріон.

   — Привіт. Я Анетт Ашвель. Дружину герцога ти, я впевнена, знаєш, — помічниця підійшла до нього ближче. — І ми тобі не подобаємося?

   Хлопець втупив погляд у підлогу, не бажаючи відповідати.

   — Ні, так справа не піде. Я пригадала твоє прізвище. Твій батько — генерал. Ти молодший син, але саме ти пішов його стопами. Він цим пишається. А ще, як нам відомо, ти відрізняєшся прямолінійністю.

   Я всміхнулася після її промови й додала:

   — Ми не повіримо, що висловити власну думку тобі заважає страх перед невдоволенням мого чоловіка.

   — Це не боязкість перед можливим невдоволенням герцога, — нарешті відповів він і навіть поглянув прямо, щоправда лише на Анетт. — А розуміння того, що якщо жінка випросила право втручатися в справи чоловіка, то вона для нього важлива. А от чи є в неї розуміння, у які справи вона лізе, — це вже інше питання.

   Мабуть, в помічниці він бачив нижче становище й дозволяв собі такий тон. Анетт лише знизала плечима й попрямувала до свого столу.